Розділ 6

Піднімаючись на дах, я ніяк не міг викинути з голови слова безхатька. Не приємно було усвідомлювати, що наша зустріч може виявитись не останньою. І не покидало мерзенне відчуття стосовно чоловіка, від якого явно буде безліч проблем. Мені не хотілось докучати питаннями про нього в Оливії, тому кілька днів моєї відсутні в майстерні, ми не підтримували контакт. Для нас це була звичайна практика, ми поважали особисті кордони один одного та свободу. Але цього разу я був налаштований отримати від неї хоча б одне повідомлення. 
Запах свіжої тільки нанесеної фарби відчувався на останньому поверсі університета. Він був настільки проникаючий, що стіни жадібно його вдихали разом зі мною. Я оглянувся довкола з цікавістю, де могли розпочати недоречний ремонт посеред навчального процесу. Але даремно, ніяких признаків не виявив. Аромат все посилювався з кроками наступної сходинки. Не зупиняючись, переступаючи через один виступ, пришвидшуючи темп, моя рука просувалась по дерев’яному старому перилу.  
На мій подив, двері на даху були відкриті, звідки віяло осіннім теплим повітрям. Мої ноги самі вели в рідне місце, поки крутив головою, спостерігаючи за мальовничим виглядом вдалечі. Біля моїх вух пролетів звук удару, знову удар за ударом, шурхання чогось кремезного, яке наполегливо чинить опір. Біля входу в майстерню помітив купу сміття в величезних мусорних мішках, а явно виражений запах фарби все ж таки доносився звідси. 
Мале створіння, так саме воно, метушилось з одного місця в інше, наводячи повний безлад біля себе. Стіни напівоголені, де-не-де світлі плями на них виблискували при попаданні світла, мольберти складені примостились в дальньому кутку, на столах стояли стільці догори дригом, а на підлозі повсюди валялись шматки газет та паперу. Картини, які раніше висіли на стінах не попадались мені вже на очі.  
— Вирішила обновитесь? Гордість не позволяла попросити про допомогу. Розумію,- уїдливість ніяк не покидала мій характер. Олівія підскочила від моєї появи зненацька, залишивши диван,який до того намагалася посунути. Оскільки, я не планував сьогодні приходити, а про свій візит ніяк не повідомляв. 
— Ми не очікували твоєї присутності сьогодні,- в неї загорілись очі ігривістю. Їй подобались наші перепалки, саркастичні вислови один до одного і що саме головне, що нікого такий спосіб спілкування не ображав. Олівія продовжувала далі свої спроби подолати перетягноту тканиною деревину. 
— Ми?- я не помітив більше нічиєї присутності крім неї. 
— Ну як же...Я і моя гордість,- я у відповідь фиркнув і нагло влігся на диван, закинувши ноги на мягке перило. 
— Якщо таким чином збираєшся помагати, то краще йди додому,- вона почала тягнути мене за руки, не здвинувши з місця, я лишень розсміявся.- Хватить реготати. Вставай! Як таке худощаве може стільки важити?  
Олівія ніяк не здавалась, всіма спробами намагалась підняти мене: спочатку тягнула за руки, за ноги, а потім пішли в хід лоскотки (даремно, бо я їх не боюсь).Нарешті здавшись після невдалих способів, вона присіла на підлогу біля дивану. Випрямивши ноги, заклала одну на другу, спиною оперлась на нижню частину мебелі та голову поклала мені на живіт. Спонтанний близький контакт, якого раніше ніколи не було з її боку, крім тих секундних обіймів на прощання. Тому щоб не збентежувати її, зробив вигляд адекватності даної ситуації. 
— Стомилась?- вона кивнула головою. Я не став чекати подальших її слів, тому продовжив.-Розкажи все таки, що ти задумала. Хоча по правді цьому місцю давно не помішали б зміни.  
Я оглядував порожні стіни, від чого стало якось самотньо і незручно. Раніше наші шедеври, здебільшого звісно Оливки(я подужав всього то навсього від сили пару малих полотен) прикрашали це місце. Вони надихали нас, помагали пережити намальовані моменти через які ми пройшли, в кінці кінців радували душу, залишаючи невеликий творчий внесок для майбутніх наших поколінь. Звісно мене турбувало питання куди ділись картини і Олівія явно це занепокоєння відчула.  
— Не трясись ти як припадковий. Я все сховала в шкаф,- я не розумів про який вона говорить, адже в нас навіть тумби великої не було, щоб розмітити всі полотна.-...той що в мене вдома. Не переживай, захочеш, можеш забрати свої роботи в любий день. 
— Могла б попередити. А тепер мені прийдеться знову сунутись по тим моторошним вулицям,- я припідняв її голову, спустив ноги на землю та встав, подаючи їй руку.- Куди його підвинути? 
— Ох, так ти злякався?- Олівія махнула пальцем в бік підвіконня майже біля виходу. 
—Хто? Я? Не спіши. Мені не приємний той факт, що знову витрачу час, проводячи тебе додому,- не знаю для чого таке ляпнув, при тому що це була неправда. Я привик до наших ігрових перепалок і вже не помічав грані дозволеного.  
Вона заціпеніла, не проронила ні слова у відповідь. Мої слова вперше зачепили її, а я як дурень продовжував сунути той диван без натяків на вибачення. Я ловив тишину, незручність ситуації та її пильний погляд на мені, який відчував повернутою спиною до неї. Від цього комбо всередині мого тіла взяв озноб. Розгубленість скувала мій язик від слів.  
Закінчивши, мені хватило сміливості обернутись до дівчини. Піднявши погляд на Оливку, я не помітив смуток чи образу на обличчі. Можливо тоді мені так здалось. Але мене тоді захоплювала її легкість до явно неприємної ситуації. Знову ж таки мені це знову здалося. Вона в той момент не щиро посміхнулась і сказала: "Продовжимо?" І вмочила валик у відро для подальшого фарбування стін. 
Це був перший раз, коли своїми словами я перейшов межу, образивши близьку мені людину.