Розділ 5. Кай. Минуле

Після випуску в університеті, коли всі мої друзі-одногрупники збирались для святкування, я чомусь вирішив востаннє піднятись на дах. Там вимальовувалася дивовижна панорама міста, за яким яскраво сходило сонце. Саме тут доводилось половину часу проводити зі своїми думками наодинці, поглинаючи тишею та спокоєм, свого роду медитації, яка час від часу рятувала від прострації. Друзі не завжди розуміли мене, тому не звертаючи уваги збігались сюди тільки для своїх потіх та задоволень, в той час коли це місце було для мене священним. Тому і на цей раз в теплий вечір,не сказавши їм нічого, направився в останнє на дах.  
Піднімаючись по сходах, появлялось з кожним кроком доволі дивне відчуття. Ніби все здавалось незнайомим, новим для моїх очей. Однак, ноги бездумно вели по звичному їм маршруту. Я проводив рукою по холодним бетонним стінам, щоб пам'ять про них крепко в'їлась мені в мозок. І водночас скинути жар, який неочікувано охопив мене зсередини, немов поступово розпалював органи.  
Прибувши на четвертий поверх, де були всього на всього одні двері на кришу, як мені здавалось весь час, я помітив, що навпроти було ніби їхнє віддзеркалення, яке ніколи не помічав тут раніше. Проте я не став на цьому зациклюватись і все ж таки виліз наверх. Свіже повітря відразу влетіло в обличчя, підіймаючи волоски на голові в різні сторони. Легкий запах свободи такий оманливий і водночас притягуючий. Я підійшов ближче до краю, заглянув вниз, від чого відчув легке помутніння. Але крок назад звільнив мене. Оглядуючи все довколо, в останній раз з надією, що повернусь сюди хоча б ще раз, здалось ніби заграла мелодія. Я був не сам. Не встиг я вийти за межі університета, а дах безжалісно вже зрадив мене.  
Я пішов на звук, обійшовши схил, на який часто залазив та інколи дрімав до дзвінка між парами. В кінці нього наткнувся на відкрите приміщення, якого знову ж таки раніше не помічав. Чи можливо в мене поїхала криша на криші? Друзі натякали, що я з дивацтвами, але ж не настільки, щоб бачити неіснуючого. Я вирішив все ж таки ризикнути та перевірити справжність побаченого.  
Невеликий спуск по сходах направив мене в глибину. В приміщенні було світло та сонячно за рахунок широких вікон, які займали майже всю ліву сторону стіни. Розсіювався специфічний незнайомий мені запах із запахом кави. А довкола висіли картини не відомих художників. Не сказав би, що я розбираюсь в мистецтві взагалі, але таких точно ніколи ніде не бачив раніше. На столах, на підлозі та навіть на м'ягкому пошарпаному на вигляд дивані валялись пензлики, олівці і хто знає що ще. Незвичайна для мене аура заворожила, пробуджуючи нові пориви? 
— Що ти тут забув? Твоє місце на схилі,-з нахальством, доволі грубо позаду мене пролунав дівочий голос. Я не став обертатись, хоч цікавість розпирала. Але невідома особа, яка зайшла в приміщення, стала переді мною. 
Маленька, трохи повновата на лиці, як хом'як з великими очима та пишним волоссям, зібраним в пучок в якому були два пензля. На ній був фартух, поверх довгого закритого чорного сукня в маленький горошок. І вся була вимазана фарбами: щока, біля віска, руки, навіть шия та кольорові свіжі плями на одязі. Нечупара та й ще грубіянка, явно не мій типаж. Таких особистостей я зазвичай оминав, намагався з ними не контактувати. Не сказати, що я розділяв дівчат на групи, але якщо вже на то пішло, то мене приваблювали витончені постаті з охайними внутрішніми та зовнішніми манерами. А ця явно очолювала клас відрази.  
— Пес, приємно познайомитись,- простягнув їй руку з кривою усмішкою і пробудженими бісами в очах.  
Пограємо по її правилах, цікаво, що з того вийде. Її губи злегка здригнулися до посмішки, а ліва брова зігнулась до верху. Вона простягнула руку мені у відповідь, щоб потиснути, проте я різко сховав свою у кишеню. Злість на обличчі майнула відразу ж, на висках появились ледь помітні вени.  
— Давно я хотіла собі домашнього улюбленця,- мене ні каплі це не зачепило, а навпаки викликало ігривість, а через долю секунди вже сміявся до болю в животі. 
— Тепер звертайся до мене по імені Кай, - я присів на диван, скинувши все що на ньому знаходилось, випрямив ноги та заложив руки по обидва сторони на спинку дивана. 
— Почувай себе як вдома. Хоча я не впевнена, що там ти себе поводиш як свинота,- незадоволено вона почала підбирати пензлі і якісь ганчірки, які я виніс на підлогу. 
— Гострий язик як для такої маленької дівчинки. Не найкращий спосіб заводити нові знайомства через грубість, - вона ніяк не зреагувала на так зване зауваження, тому не став і далі акцентувати на цьому увагу. - Можу почути твоє ім'я? 
— Олівія, - не звертаючи більше на мене уваги, вона все зібране положила в купу на столі, взяла декілька пензлів із футляра, які виглядали так ніби ними ще не користувались, після чого розмістилась за мольберт, де вже стояло полотно. 
— Я не знав про існування цього місця. Давно воно тут?- явно тільки недавно, раз я його не помічав. Скоріш всього під час екзаменів, оскільки не доводилось сюди приходити через щільний графік занять та підготовки. 
— Два роки якщо бути точною. І не знав, по-перше, тому що я приходила тоді, коли ти не тинявся на криші, щоб н пересікатись, а по-друге видавав себе тим, який не був більше нічим тут зацікавлений,- не відриваючись, Олівія водила пензлем по полотну, де вже видавила на ньому потрібні їй кольори. 
Наскільки я був занурений в себе, що не бачив, що в мене перед носом. Цікаво, чи тільки я один не вникав, що по ту сторону даху? Крім того, дівчина знала мене, знала про мою присутність, але сиділа тихенько в комірчині, як переляканий хомяк. Прораховувала моменти, щоб бодай не зіткнутись зі мною чи моїми друзями. Звідси виникають декілька варіантів: закоплексована сором'язлива дівчина, яка любить самотність та терпіти не може присутність людей, але тоді б вона мене вже прогнала б звідси, а друге - ховається, можливо навіть боїться нажитих ворогів. В любому випадку дівчина створила для себе безпечний притулок. 
— Так це щось на подобі майстерні? А де стільки картин получила, вкрала чи що? А ще цікавить, чому ховалась, не видавши про своє існування?- засипав питаннями,яких в мене було ще багато в голові. 
Вона припинила махати пензлем, засунула його у банку із якоюсь рідиною, схопила вимазаними руками своє творіння та понесла в кінець приміщення. Зображення на полотні ледь виднілось мені, але із за поганого освітлення я не зміг зрозуміти намальоване. Картина явно була не завершена, але судячи по тому, що вона сховала її за іншими роботами,які стояли на підлозі, Олівія і не збиралась її закінчувати.  
Вона стояла до мене спиною і розглядала інші витвори своєї праці, ніби бачить їх вперше. Присіла, зігнувши ноги в колінах і трималась на пальцях ніг так, що її довге плаття торкалось дерев'яної підлоги, а за рахунок маленького зросту, геть ніби зменшилась в два рази. Вона провела кілька разів пальцями по картинам,явно збираючись з думками. 
— Це мій творчий притулок, моя віддушина. Я знайшла це місце перша, до того, як ти ступив ногою на кришу. Взявши дозвіл у декана, платила йому невеличку оренду. Таким чином, облаштувала свій клуб малювання, який складається тільки з однієї людини, тобто мене.  
Олівія встала, вигнала трішки спину назад, підперши поясницю руками і різко обернулась в мою сторону. Я непомітно для себе, оглянув її з ніг до голови, а коли схаменувся, що нагло витріщаюсь, прокашлявся і втупився в підлогу.  
— За два роки виплеснула як яд все, що в мене було на душі на ці полотна,- вона відвела руками в просторі та покрутилась навколо своєї осі, демонструючи,що всі присутні картини її творіння.  
— Прихильниця самотності?- тишина.  
Я зігнувся, опершись локтями на ногі і ще раз глянув їй у вічі. Вона дивилась натомість на мене своїми великими сірими очима так, ніби проникала глибоко в душу, вивертаючи все на поверхню.  
— Я в університеті невидимка, непримітна дівчина без друзів. І мені було досить комфортно в цій оболочці, поки ти несподівано непрошено наглянув в гості.  
— Не вважаю за потрібне вибачатись, що потривожив Вашу особистість. Надіюсь, ти цього не очікувала....- тіло напружилось, адже вважав, що після моїх слів вона мене виставить за двері. Натомість Олівія фиркнула і пішла нишпорити серед якихось паперів,які валялись на столі. 
— Не хоч навчити безталанного малювати? Приймеш у свій клуб самітників?- ненароком ляпнув сам того не очікуючи, від чого ще й з'явився страх, що вона відмовить. 
Олівія обернула голову до мене і злегка посміхнулась. А я задивився на неї, адже в той момент ламаний промінь сонця із вікна освітив їй обличчя, яке пройнялось мерехтивими блисками капель поту, а ігриві волоски поприлипали до вісок. Вона зажмурилась і прикрилась долонею, тим самим ненароком вимазала лоба жовтою фарбою. Мазок кольору,який хотілось ненароком здерти пальцем. Наступила незручна хвилина мовчання. 
— Коли готовий приступити? - шокований і одночасно радісний я вскочив на ноги, а вона продовжила.- І запам'ятай, клуб творчості, а не самотності! 
— Коли прикажеш, Оливка,- з тих пір, тільки так її і називав, а вона не була проти.  
В той момент я знайшов не тільки нову пристрасть, але й вірного спутника по шляху нової для мене діяльності, яка неочікувано відкрила світові мій потенціал. 
Кожного дня після клятої роботи, на яку мусив ходити, щоб оплачувати собі життя, на якій я ніяк не міг розслабитися, забігав до Олівії. Творчій натурі,яка прокинулась в мені, чинила опір моєму констриктивному розуму. Весь час, перебираючи бумаги в офісі, виникало дике бажання по ним пройтись пензлем. Робота менеджером в торгівлі не давала мені можливості розкрити свою душу, вся ця рутина закривала на замок моє емоційне натхнення. Однак щоразу я чекав, коли повернусь в майстерню та визволю свого монстра-митця. 
Олівія вчила мене всьому чого знала сама. А інколи навіть пізнавали разом щось нове. В мені вирував такий ентузіазм і творча жила, що бувало сидів до ранку, поки сонце не починало світати. Олівія. звісно, сварилась зі мною, адже від втомленого і невиспаного тіла продуктивності не буде ніякої, тим більше, що мене ще чекала робота. Тому одного дня вона просто закрила двері на замок і не приходила пару днів. Я бісився. День у день чекав як дурень, дзвонив, писав проте все даремно. Почало виникати відчуття, що можливо щось сталось, адже Оливка нестабільна творча душа. Хтозна у що могла вляпатись. Злість, переживання відчай, що нічого не можу зробити, оволоділи мною. Поки одного вечора не отримав смс: "Завтра буду". 
Завтра...Я сидів на привичному схилі під теплом сонця, огорнутий у теплу шерстяну кофту і не замітив, як поринувся у темряву. Снилось мені, як я лежу на жовтому піску серед лісу, а наді мною літають мавпи на ліанах і шпурляти в мене оливками. Я намагаюсь відбиватись, але їхня інтенсивність у швирянні не дає жодного мені шансу. Обезсиленний і зневірений, що зможу уникнути синців на тілі, в ту мить хтось завзято почав лупити мене по ногам і тикати чимось тупим на подобі палиці в бік. Цю біль було чути крізь сон, із за чого і розплющив миттєво очі. 
— Хватить валятись, тіло,- от хто мене катував, садюга.  
Олівія прокрутила декілька разів пензля між пальцями, фокус якого так і не зміг оволодіти, та втикнула між зуби. Тим часом, руками ззаду незграбно зібрала волосся у пучок та закріпила пензлем,який до того стирчав з рота. 
— Здуріла? Я тобі що,підопитна криса? Не треба тут на мені свої бійцівські навички використовувати,- я спустився на низ та полахматив її пучок, зжимаючи його кілька разів в долоні, як іграшку антистрес. Оливка терпіти цього не могла. Проте її невинна злість мене забавляла. 
— Кому ж ти потрібен...,-вона закотила очі до верху, після чого різко почала ритись в сумці в пошуках ключів від майстерні. -Тебе навіть на досліди шкода буде взяти, одна кожа та кості. 
— От тобі і потрібен, раз шкодуєш,- вона лиш фиркнула, знайшовши ключи,якими потрясла перед моїми очима та спустилась в наше приміщення.  
— Тепер, чекаю пояснень твоєї пропажі. Щось сталось?- почався допит.- Відповідай інакше пошкодуєш,- а можливо погроза. 
— Дала тобі час відпочити. Не відповідала, щоб не загриз мене і не примушував прийти. Судячи по всьому ти так і не прислухався до мене. А твої круги під очима говорять, що й не спав толком, - вичитувала мене по самі вуха. 
— Більше так не роби. Я.....хвилювався,- в ту же секунду поправив себе,- кхм...трошки.- Не хотілось їй в цьому признаватись, але це була сама щира правда. 
Весь вечір вона посміхалась мені і навіть жодного разу не огризнулась чи не підколола. Непривично було спостерігати за такою її стороною. Милою і добродушною дівчиною. Звісно, Оливка і до того такою була, але на цей раз по особливому. Із за такої поведінки я зніяковів та виникало бажання наполягати ще раз на тому, щоб провести її додому. Адже на початку, весь час вона відмовляла, і з часом я перестав пропонувати.  
Проте сьогодні, в цей літній вечір вона тримала мене під руку та ми насолоджувались моментом. Виявилось, Олівія жила доволі далеко від університета. Район її був не з приємних з явними нотами небезпеки. Вулиця не людна, два фонаря, які ледь освітлювали дорогу. Тай й дорогою це не назвеш. Кам'янистий побитий життям шлях, який певно з доісторичних часів. Половину будинків знівечені: побиті вікна, поцвівша деревина, не доглянуті газони. Всі ознаки на те, що давно там ніхто не проживав. Інші населені халупи, по інакшому їх не назвеш, хоч якось нагадували пристойні апартаменти. Принаймні все було ціле і мало свіжо пофарбований колір по дереву.  
Навпроти одного з будинків, прямо на землі валялась якась купа лахміття з неприємним запахом. Підійшовши ближче, помітив, що то зовсім не ганчірки, а нещасний чоловік, який певно вибрав місце для ночівлі. Він згорнувся калачиком на подертому де-ні-де матрасі,який просочився жовтими плямами, кров'ю і звичайним брудом. 
— І ти тут живеш все життя? Дивуюсь як ти ще ходиш на цьому світі. Та тут небезпека на кожному кроці,- мені й самому лячно б було ходити цією дорогою кожен день, а можливо б з часом звик би. Хто зна. Але в даному випадку, вона маленька незграбна дівчинка, яка не здатна себе захистити. А охорона їй явно не завадить.  
— Тепер можливо зрозумієш, чому відмовлялась щоб ти мене проводжав. Сама знаю, що не в кращих умовах живу, не можу собі дозволити розкіш....тому наступного разу,- не дав їй договорити та перебив. 
— Буду проводити тебе весь час,-впевнено промовив я та полахматив знову її пучок. Вона опустила голову і я помітив невнятну посмішку, яка відразу зникла як тільки Олівія зрозуміла, що я на нею витріщаюсь. 
Ми дійшли до невеликої одноповерхової хатини, яка відрізнялась від всіх остальних, з доволі охайною зеленою галявиною. На підвіконнях розмістились вазони та чудні фігурки гномів. Поруч стояла дерев'яна лавка, на якій неохайно валявся пошарпаний кольоровий плед та дві подушки. А за нею росли розсадник невідомих мені квітів. Виглядало все доволі по домашньому, ніби прийшов до бабусі в гості. Її дім геть розходиться із місцевим колоритом, ніби вирваний з іншої картинки. 
Відчуття наче за нами спостерігали. А коли я повернув голову в сторону вікон, помітив як хтось швидко поправив за собою штори. Але тінь продовжувала стояти, не сходячи з місця.  
Я не встиг дійти до тями, як Олівія обняла мене на прощання та швидко забігла в дім, не оглядаючись. В ту же хвилину в мене завібрував телефон: "Дякую". А підглядальник відразу пропав разом із приходом дівчини додому. 
*** 
Невідомо скільки часу ще простояв на території Оливки, перш ніж покинути загрозливу вулицю. Я був збентежений її поведінкою, але й водночас мене потішило, що вона наважилась проявити до мене раніше закриті емоції. Її швидкі обійми, пробудили тепло,яке забрали за секунду. В результаті моє тіло пробрало холодом, але в середині все кипіло вогнем.  
Я помітив,як безхатько,який лежав у сні раніше, почав тинятись туди сюди і підозріло спостерігати за мною. Тому, щоб не мати проблем на свою голову, все ж вирішив не затримуватись. Проходячи з обережністю мимо чоловіка з неприємним запахом, я зробив вигляд, що його не бачу. Проте він хотів бути поміченим, що явно виражав це розмовами та жестами в мою сторону. Уникання найкраща стратегія в даній ситуації. Пришвидшивши кроки, напустив на себе капішон та засунув руки в кишені, де в мене лежав на всяк випадок ножик, прикріплений до зв'язки ключів.  
Я не хотів застосувати жорстокість по відношенню до чоловіка, але якщо винудити то мені нічого не залишиться, як тільки пригрозити або застосувати метод більш зрозумілий йому. Не повертаючи голову, впевнено можу сказати , що він слідкував за мною. Його темп йшов на рівні з моїм, мені все не було зрозуміло намір його переслідування. В мені пробуджувалася ненависть по відношенню до нього та й ситуації загалом. Промайнула думка, що можливо Олівія сказала неправду, через що була так довго відсутня, а насправді її скривдив цей чоловік і тому боялась виходити на вулицю. Але по її зовнішньому вигляді, я не помітив нічого дивного: ні синців чи забоїв, не шкутильгання, не морщилась від болю. Можливо в черговий раз знову себе накручую. 
Не витримавши напору за спиною, я розвернувся на місці, став, як укопаний. Чекаючи подальших дій безхатька, дивився на нього в упор, не відриваючи очей. Коли чоловік наважився підійти ближче до мене, щоб між нами була допустима відстань, він поправив своє лохмотья, випрямився, розминаючи спину, так як весь час йшов напів згорблений та невнятно щось промовив. Помітивши що я ніяк не реагую, він ще раз тільки голосніше звернувся до мене. 
—Ти хто? Що тобі треба і чого тут вештаєшся?- я здивовано підвів брови доверху. Мені здавалось його запитанням якимось жартом, тому кут губ скривився в іронічний усмішці. 
— Я повинен це у вас запитати. Ви переслідуєте мене від початку і явно не бажаєте мене обікрасти чи вбити, для цього у вас була не одна можливість. Так дозвольте мені задати вам ваше запитання. Що вам тоді потрібно від мене? 
Він зареготав, як божевільний, похитуючись в різні сторони. Виглядало так, ніби чоловік ледь стояв на ногах або принаймні йому було важко втриматись на місці. Після незрозумілого сміху, він відкашлявся, продовживши свою мову. 
— Тямущий хлопець. Мені подобається, але то поки,- він посміхнувся мені, розвернувся, направляючись назад звідки прийшов та на останок до мене дійшли його слова.- До пори до часу... 
Безхатько зник за рогом, а я стояв здивований та самотній на тихій вулиці, не розуміючи складеної ситуації. Він явно мав на мене якісь свої "плани", які я впевнений покажуться мені з часом, якщо ще пересічемся. І така перспектива мене геть не тішила.  
Оклемавшись, я перевірив телефон на наявність повідомлень. Жодного. Десята година вечора. Навіть від Оливки не було її коронного: "Спокі кучерявий. Не гавкай на місяць". Тому по приходу додому, вмостившись на дивані у вітальні,вирішив вперше сам написати їй на ніч, але поки зібрався з думками щодо оригінальності тексту, було вже за 12 годину. А вона в такий час вже давно спить. Отже, так і не наважившись бодай щось написати, з соромом за себе, за свою нерішучість, відклав телефон, прийняв душ та поринув у сон.