Розділ 4

Зірки - небесні тіла охопили безкінечну темряву. Більше не було видно нічого. Простір здавався початком без кінця, в якого немає меж чи кордонів, заповнений ніби кольоровим густим паром та плямами; оздоблений яскравими спалахами. До вух доходили шуми космоса- шуми навколишніх планет, Сонця, зірок та міжзоряного середовища. Вібрація від звукового фону, за відчуттям заволодіває, із за чого підкошувались ноги; бажання розслабитись, відпустити тіло у політ в атмосферу, в незвіданий простір. Ніби наркотичний стан тримав дівчину на плаву, що закривши очі, не виникало жодного бажання знову їх розплющувати. Теплий дотик привів її до тями, в сонну реальність. 
— Як ти? Як себе почуваєш? Я ледь знайшов тебе,- не спокійним тоном промовив незнайомець. Від переповненої радості бачити його живим та цілим, вона кинулась з обіймами. Він приголомшений не зміг навіть підняти руки. 
— Я рада, що мене знайшов саме ти,- миттєво відсторонилась, збентежена своїми ж словами. 
—А були варіанти? 
—Той світ, ті дзеркала показали мені страшні кадри. Там всюди...всюди було твоє тіло, - голос тремтів, коли пригадала події.- В той момент для мене виходу не було ніякого. Я мусила спостерігати за різними скривденими версіями тебе. Пережити та побачити всі ті жахіття. Нестерпно. - вона опустила голову і не наважувалась дивитись у вічі. 
— Але ж я тут, живий і здоровий. Все добре, правда ж? Звісно не уявляю, що тобі прийшлось пережити, але радий що все позаду.  
— Де ти був в той момент?- через цю думку яка крутилась в голові, толком вона не розчула його останні слова. Цікавість стала помутнінням. 
— Чорнота повсюди. Уявляв ніби знаходжусь в чорному квадраті, в якого немає краю. Грань до якої неможливо було дістатись, адже не бачив власного тіла, та й не відчував його. Ти коли небудь пробовала йти, коли ноги в комі?- він не став чекати її відповіді та продовжив.- Я повз, перебирав руками, як жук, який спасається, щоб не бути з'їденим. Не знаю скільки часу пройшло і чи в правильному напрямку я рухався, однак я мав знайти тебе. Мені було страшно уявити в яку безодню тебе могло відкинути. 
Він шукав її, навіть думки не було залишити. Від турботи та певної відповідальності за неї, приємне тепло торкнулось її серця та душі.  
— Потім, здалеку почув якийсь стукіт і схлипування від сліз. Був впевнений, що то ти тому повз, як міг швидше на звук. Однак звучання ніяк не наближувалось. Думалось, що сунусь на місці. Надія покидала з кожною хвилиною, поки не натикнувся рукою на щось схоже на невеликий камінець. І їх чим дедалі більше ставало впродовж шляху. З часом під мною було туманне твоє відображення. Тоді я став діяти, коли груда камінь, яке падало на тебе пробило мені діру. 
— Дякую,- все що могла вичавити з себе Лея, безмежну вдячність яку словами не передати. Перше її дякую, яке вона не говорила навіть батькам. Незнайомець лиш схвально махнув головою. 
— Оглянись,- через стрес, Лея навіть не до кінця помітила, що їх оточує довкола.  
Незнайомці стояли на спіральних сходах, які йшли до верху. Сходинки чергувалися з чорним та білим кольором; кожна сходинка знаходиться в повітрі на допустимій відстані від іншої. 
Від переляку впасти, в неї затряслись руки, якими невгамонно почала терти ноги та за хвилину перебирати пальцями між собою. Неприхована паніка взяла над нею вверх.  
— Розумію, страшно. Мені теж. Але в нас немає варіантів, як тільки дістатись до виходу. Судячи по тому, що сходи звужуються до верху, то нам потрібно саме туди,- він підняв вказівний палець в напрямку космічного неба. Вона ще раз переконалась, що його нескінченна підтримка і здоровий глузд завжди підтримували її нападки переляку.  
Незнайомець знову підхоплює її руку, яка в той час билась в нікчемних конвульсіях, тим самим вкотре бере відповідальність за двох.  
— Прийдеться стрибати, переступити тобі не вдасться. 
— Не всім дано мати такі довгі ноги,- Лея намагалась перевести ситуацію в жарт, натомість він хмикнув з доброю посмішкою. 
— Готова?- вона у відповідь невпевнено кивнула. "Хоч би не розбитись, хоч би не розбитись"-весь час крутилось в неї голові при кожному незграбному стрибку. 
Коли вони насилу добрались догори, замучені та обезводнені, перевівши подих, помітили двоє дверей - червоні та чорні. Перед нами встав вибір, куди ж все-таки податись, які двері вибрати. Дівоче відчуття більш схилялось до червоних, оскільки червоний в психології володіє стимулюваним ефектом, що постачає сильну енергію, впевненість та дружелюбність. А от чорний- ознака депресії, придушення, руйнування та порожнечу. 
— Чорний означає кінець,- промовила переконуючим тоном.  
— Однак саме з нього починається все нове,- рішення явно розбігаються. 
— Тільки чомусь чорні відтінки завжди використовуються в фільмах жахів,- наполягала на своєму. 
— Бачу колір"тисне" на тебе. Зазвичай, у особистості з стабільним психоемоційним фоном, темні тони ніяк на нього не впливають,- його слова пробудили небажану невгамовну злість. 
— Хоч сказати, що я неврівноважена?- зашипіла злобно, як змія. 
— Я цього не казав. Сама придумала, сама й повірила. 
— Ти....- не встигла договорити, як він "заткнув" їй рота. 
— Давай без драми. Йдеш зі мною чи як?- він приблизився до чорних дверей та схопився за ручку. 
Лють наросла ще більше, як та пліснява, від якої ніяк не позбудишся. Куди ділись його добрі манери та слова? Через ненависть її слова у відповідь провалились у безодню. Ледь стримуючи своє шаленство, щоб не застосувати озлоблені руки, намагалась перевести подих у норму. Але водночас вона задумалась над тим, що незнайомець ніколи не підводив, на нього можна було покластись. Тим більше, що б так не очікувало по ту сторону дверей, вона була впевнена, що його тепла рука триматиме її міцно. І в той момент вона зробила свій вибір. 
Сновидіння це завжди обман 
Альфред Адлер 
Іноді мрії стають реальністю.Чарівний куточок, де розвиток життя відбувається у своєму природному ритмі. Таке місце знаходиться в самому серці патагонського лісу республіки Чилі. Montana Magica Lorge - надзвичайний магічний готель, в якому незнайомець жадав та фантазував побувати в реальності. І саме тут, вони опинились перед великою спорудою схожою на вулкан, у якого одна сторона вся вкрита виноградними лозами, вкрита мохом та іншою місцевою рослинністю, а інша є камянистим спуском, де замість лави спадають життєдайні найчистіші водні потоки. До входу від верхівок дерев навколо будівлі, були прокладені підвісні мости. Заокруглені вікна оздоблені квітами були невеликими за розміром; випирали ніби були причіплені до готелю, однак все одно створювали цілісність. Можна було б насолоджуватись вічно магією незайманої природи і цим куточком, що доповнює навколишню унікальність. 
У захваті, не роздумуючи, вони поринули в середину, де внутрішнє оздоблення так і дихало місцевою тропічною природою: підлога,стеля, меблі- все з дерева; колони, які з'єднують кімнати, колоди які спеціально не шліфовані та покриті мохом; довкола жива рослинність,яка розмістилась на підвіконнях, на ножках стільців та столів; переплітались лоза навіть на стелях. І знову ні душі, тільки вони у двох. 
Без вагань прийшло рішення залишитись в цьому затишному місці, настільки наскільки це можливо. Вони вибрали окремі кімнати по своїм смакам, що було важко, оскільки їх тут було немало. На поверхах по десять покоїв і кожен відрізнявся своєю унікальністю. Леї здавалось, що в них нескінченний запас часу, щоб насолоджуватись цим місцем. Тут, в моменті вона була спокійна та задоволена тим, що відбувається. 
Невідомо скільки часу минуло з того часу як вони тут оселились, однак їхня буденість була в безкінечних розмовах про все та ні про що конкретне. Був сміх, були суперечки, було примирення та прийняття їхніх особистостей. Леї здавалось, що вона віднайшла друга, якого в неї ніколи не було. Хоч і смуток брав її за горло кожен раз, коли приходило усвідомлення, що то все нереальне. І як би вона не хотіла, сон закінчиться. Однак завдяки йому, вона пізнала зцілення душі, вона вірила, що в неї ще залишились сили боротись.  
Цей день настав. День кінця всьому. Бесповоротно. 
—Зрозуміло й так, що ми застрягли тут не назавжди. Настав час вибиратись звідси,- Лея приголомшена подивилась в його проникливі очі, в неї забракло слів. Відкинувши його руку, яка примостилась в неї на плечі, вона направилась геть з кімнати. Зі сторони виглядало як поведінка не зрілої людини, дитини яка не хоче сприймати реальність. 
З гуркотом зачинила двері за собою, не озираючись. Бігла, що є сили по сходам, без страха необачно впасти. Злість та образа переповнювала її. Звісно, підсвідомо вона була готова до такого ходу подій, проте коли цей день настав розум покинув її, залишились лиш бурливі емоції. Вона сама від себе не очікувала такої реакції, вона не була ніколи імпульсивною чи істеричною натурою, але саме тоді дівчина не стримувалась. 
—Ей, ти куди?- він вибіг з їхнього вже минулого укриття та крокував ззаду, вдало тримаючись на відстані. 
—Не твоє діло. Залиш мене, а хоча ти і так збирався це зробити,- в думках вона посилала його на всі чотири сторони, він їй тут більше став не потрібним,хоч і знала що то оманливий погляд на ситуацію. Адже його присутність стало привичним ділом. 
— Хіба метелик не хоче вибратись з клітки? Нам тут не місце. Принаймі мені,- вона зупинилась на хвилину і розвернулась різко до нього так, що його тіло зненацька опинилось за декілька сантиметрів від неї. 
— А що в цьому поганого, щоб втекти від реальності і залишитись тут, в цій безтурботності, де я можу побути собою, такою якою була раніше? - спокійно, майже шепотом пролунали слова. 
—Якою ти була? Хоча....мені не варто знати. На жаль, я не розділяю твоїх емоцій і навряд чи зможу. Я тут випадково. Не знаю з якою ціллю, проте явно цей світ не для мене. Я не хотів сюди повертатися, але коли побачив перший раз тебе тоді під сонцем, твої засмучені очі...- Лея не дала можливість йому договорити, закрила його нестерпний рот рукою, не хотіла слухати болісні слова. В неї були занадто великі очікування щодо цього райського місця, щодо нього- незнайомця, якого так і не знала імені. Все ж таки вона була сліпою, хоч і не фізично. 
— Не потрібно було повератися, точно не із за жалості. Принизлива подачка, яку б я з радістю шпурнула б тобі назад, - як же боляче в середині, сердце стискалося до крику. Здавалось, начебто не вистачало повітря. Вона відійшла назад, щоб вдихнути запах вечірнього вітру.  
Що може бути принизливішим, ніж бути предметом жалості від людини, яка була для тебе зціленням та надійним другом.  
—Хіба ти сама себе не жаліла? Не знаю, що з тобою сталось в іншому світі, проте я встиг помітити за цей короткий час немало. Сумний погляд. який так старанно ховала. Ти ніби насолоджувалась моментами...всім цим. Втім гризла губи до крові від невпевненості і страху. Кожен діалог закінчувався твоїми сльозами. Спершу здавалось це милим, та від звичних розмов не плачуть.  
— Чому ж тоді не пішов раніше, для чого стільки часу був поруч?-вона читала чергову заспокійливу мантру при собі "тільки не плакати, аби тільки не заплакати." І геть не помітила через емоції того факту, що він все знав: знав, що вони знаходились в її снах, що вона існує тільки в реальному житті, що все -таки він тут не випадково. 
— Вважав це тимчасово. Хоча насправді, перебувати поруч із страждальницею дещо втомлювало. Хотів, щоб ти нарешті зібралась. Відволікав як міг, намагався бути поруч. Чекав до останнього.  
—Тобі не зрозуміти, ти нічого не знаєш, не знаєш мою історію.  
— Ти й не дала можливості взнати, допомогти тобі. Ти закрита для мене книга до сих пір,- і то правда, їхні розмови ніколи не торкались особистих тем. 
— Справді? А ти багато розказував про себе? Навіть імені не спромігся назвати!- Лея підняла голос на декілька децибел вище. У відповідь тишина, ні сперечань, ні аргументів. 
Він зробив кілька кроків в її сторону. Відстань між нами скоротилась до нуля. І раптом крепко обійняв, схиливши голову дівчині на плече. Від його дихання їй стало трошки лоскотно та пішли мурахи по шиї. Лея хотіла обійняти у відповідь, проте руки ніби заніміли і геть не слухались власницю. 
— Потонеш у жалості до себе, тоді нічого не можеш змінити. Твоє самовбивання тільки заважає побачити правду,- це були останні його слова,після яких він розвіявся, як попіл. Як в перший раз при зустрічі двох незнайомців. 
Проснувшись в сльозах, точніше в істерії, Лея відчувала, що більше його не побачить. Не повернеться до пригод, в мрійливе укриття від цілого світу. Їй здавалось, ніби доля дала подвійний удар під дих, зіграла ще один злий жарт. Хоче засипати її гнітом і жалобою. Його останні слова,які так і звучали в голові, були правдивими. Жалість до себе тільки знищить дівчину, а вона ж втім повинна боротись.  
Незнайомець розплющив очі у збентеженості. Закінчені сни, які проносились один за одним, де не було їм кінця. Вони змінили його погляди та уявлення про реальність. Як сказав Емілі Бронте: " Ці сни протікали крізь мене, як вино сочиться крізь воду, і змінили колір мого розуму". А супутниця Лея, яка відчувалсь як частина його, залишиться з ним назавжди у пам'яті.