Розділ 3

Невеликий простір, де посередині на паркеті розлігся килим з квітковоподібним орнаментом. Раніше, а можливо в деяких хатах до сих пір, бабусі вивішували такі на стінах. На самому килимі розташувався клуглий чайний столик і по бокам два мягких, темно-зеленого кольору крісла. Вони були злегка де-ні-де пошарпані, ніби пережили століття свого існування. На столику стояв вінтажний грамофон з позолоченою трубою. А по всій основі- так званої шкатулки, вимальовувались рельєфні золотисті орнаменти. Над одним із крісел, схилився торшер ніби з епохи 18 століття. Ззаду, заввишки п'ятиповерхового будинку, колоподібні полиці з книгами. І навколо цього всього пишна рослинність у вигляді величезних кущів.  
Не вірячи своїм очам, дівчисько підійшла до полиць і протягнула руку до книжок; провела пальцями по декілька з них, відчула запах стародавності корінців. Більшість книжок стояли так рівненько, що складалось враження, ніби за ними хтось приглядує. Схопивши першу книгу з верхньої полички, яка впала в очі відразу, вона не звернула увагу на обкладинку. З радісним настроєм притиснула до себе, перш ніж розгорнути.  
— " У самобичування є свого роду хтивість. І коли ми самі себе звинувачуємо, ми відчуваємо, що ніхто інший не має права більше звинувачувати нас",- з процитованими словами незнайомець вмостився у крісло, заклавши ногу на ногу, а руки положив на підлокітники. Вона разом з книгою, присіла навпроти. 
— Прочитував декілька разів, як вперше, на одному диханні. Кожен раз відкриваю для себе щось нове. Портрет, який приймає на себе всі удари долі та вади - це для мене було ядром книги. Це магічно заворожувало, вражало уяву та народжувало у ньому загадкові картини. - його явно тішили власні висказування, з таким тремтінням промовляючи кожне слово.  
Дівчина переглядала сторінки книги, час від часу зупиняючись на якомусь тексті. Але й не відволікалась, прислухаючись до думок незнайомця. 
— Нікому не дається така можливість спостерігати за своєю душею. Скільки б доль можна було б змінити. Проте, як і герою, за все в цьому житті у кінцевому підсумку доведеться платити, - настав час дівчини висловитись.  
— Кажуть, що з віком душа починає вилазити на обличчя. Була людина позитивною та доброю все життя, у старості зморшки ніби повторюють усмішку. Та й навпаки, якщо приносив зло, бурчав, хмурився від постійного незадоволення, відповідно куточки губ сповзуть до низу. Персонаж книги обдурив долю, надавши за все розплачуватися портрету. Але цим він сам позбавив себе можливості бути кращим та щасливішим,- вона слухала і погоджувалась з кожним його словом, її тішило, що вони могли розділити разом думки стосовно твору.  
— Якби випала така можливість, віддав би свою душу портрету? - закрила книжку і звідки миттєво піднявся пил.  
— Мені не потрібен портрет. Я і так знаю наскільки грішна моя сутність, - з грайливою посмішкою він пильно подивився в її очі, ніби у саму душу. Зніяковівши, вона відвела погляд у бік, немов оглядала все довкола. За незадовго почала лунати музика з грамофону. Від неочікуваності, в обох злегка затіпало серце. Вона поглянула на незнайомця, а він так і продовжував весь час дивитись на неї.  
Через деякий час, від втоми та припливу нудьги, він піднявся і почав зазирати у кожний куток. Пройшовся вздовж поличок, оглядав стелю, навіть підняв край килима, щоб переконатись на наявність проходу. Спутниця тільки з незрозумілістю спостерігала за його діями. Він зайшов у глибину рослинності, розштовхуючи руками та незабаром роздався радісний крик. 
— Здається, я знайшов вихід,- в ту же секунду незнайомець вискочив з кущів і протягнув руку. - Йдемо, схоже на те, що нам доведеться проходити через лабіринт. Який шанс, що ми заблукаємо? - з азартом пролепетав. 
— Стопроцентний.- проте, все ж таки вона з впевненістю взяла за руку і рослинність їх миттєво засмоктала.  
Сади- лабіринти завжди здавались чимось дивовижним, містичним, таємничим та моторошним водночас. Незвичне сплетіння рослин наче запрошує загубитись, щоб побути наодинці та сховатись від світової метушні. Місце по якому обоє блукали нагадував знаменитий лабіринт Longleat Hedge(тільки з вплетеними полицями книжок у рослинність). На теперішній час цей витвір ландшафтного мистецтва знаходиться поблизу замку ордена Святого Августина Longleat, збудованого у XVI столітті. Характерною рисою лабіринту, як і цього - тривимірна структура та шість ходів, які постійно заводили у глухий кут. Єдине, що врятувало це підказки у вигляді піднятих мостів, звідки можна було розгледіти і вибирали подальший маршрут.  
— Голову даю на відсікання, кожен раз маршрут стає іншим! Це місце ніби невпинно змінюється, як тільки ми близькі до розгадки,- вічно спокійний незнайомець, не витримавши сердито гаркнув.  
— Немає лабіринтів з яких неможливо вибратись. З часом знайдемо вихід, - не впевнена у своїх же словах, скромно проронила слова. 
Здавалось ніби пройшла вічність, що проходили день за днем, рік за роком. Час немовби зупинився і вони в повільній зйомці продовжували шлях. Шукали підказки в книгах, вичитували слова, переглядали сторінки, розглядали стеллажи. Стомлено блукали , їхні ноги відмовлялись нести тіла, а спини страшенно боліли від напруги. Здавалось все даремним, поки вона не помітила, що під одним з мостів, полиці відрізняються від інших. Ця сторона була ніби штучна, намальована. 
— Гей подивись сюди, - направила вказівний палець у бік полиць, - не помічаєш нічого дивного? 
Незнайомець спустився вниз по сходах з моста, легким дотиком руки посунув дівчину, щоб не перешкоджала йому вигляд. Провів долонею по місцю, як виявилось плоскому, як картон. Він намагався відсунути його у бік, проте ніяк не піддавалось; стояло незворушно, як вмонтована статуя. Тоді, схопився руками за обидва сторони за об'ємний картон і насилу направив на себе. Намальоване "полотно" зрушило з свого привичного місця. Розгледівши, воно нагадувало величезну книгу, з розміром дверей. Він відгорнув обкладинку і звідти промайнуло світло, ніби хтось увімкнув лампу. Не роздумуючи, без страху і страховки, вона швидким ривком стрибнула у сяючий простір.  
— Нарешті ми покинемо ці божевільні тортури, - десь в далечі ледь було чути його піднесений голос.  
Повіяло одночасно теплом та холодом. Виникало бажання залізти то в прохолодну воду від спеки, то загорнутись ковдрою біля каміна від нестерпної морозності. Розплющивши очі, дівчина по імені Лея помітила два протилежних світи - літо проти зими,які розділили простір навпіл. Єдине, що в них було спільне це величезний дуб посередині, який поєднував їх воєдино. Проте й сам піддався їхньому впливу. На теплій стороні, де все цвіло і пахло та забарвлювало насиченими кольорами, дерево увібралось пишним листям з великими червоними яблуками. На холодній сірій стороні, де йшов то сніг то морозний дощ, стовбур стояв зовсім лисий, тільки з колючими самотніми гілками. У двох світах на нижніх гілках дерева, висіли на мотузках гойдалки.  
У незнайомця виникли знайомі відчуття,його ніби перенесло в дитинство, яке ж не пам'ятає. Єдиний спогад про знайому гойдалку (ідентичний тій, що перед ними), яка стояла колись на подвір'ї біля хати. Пройшлися сльози на його обличчі, що для нього не типово, ще й раптово. Він швидко витер їх рукавом, щоб дівчина не помітила. Обернув голову у її бік, щоб переконатись, що вона не спостерігала за неочікуваним проявом емоцій.  
— Не хочеш перевірити скільки в тобі залишилось дитячої безтурботності? - вона з цікавістю припідняла одну брову. 
— Є цікаві пропозиції?- у відповідь він лиш посміхнувся. Вона ж бігом направилась по літній стороні до гойдалки.  
На її подив та розчарування, хлопець перейшов на холодний світ і сів на "атракціон". Пара йшла з його носа, руки синіли та червоніли щоки від морозу. Одяг задубів до такого стану, що незнайомець не зміг би піднятись з місця. Прилип до гойдалки, як жуйка до підошви. Чому ж він не підійшов на теплу сторону? Їй стало ніяково з даної ситуації, а жалість до нього не давала спокою. Підійшовши до нього, вона схопила за майже кам'яну руку і з тяжкістю перетягнула до літа. Він не став чинити опір і піддався. Дівчина посадила його на своє місце, обхопила долонями його руки та розтирала між собою, щоб зігріти льодовикове тіло.  
— Так мило з твого боку, тільки будь ніжніша, в мене чуттєва шкіра, - Лея подивилась на нього з широкими від здивування очима, а він у відповідь підморгнув та розтягнув губи в найщиріший посмішці. Неяковіння заволоділо нею,однак продовжувала отеплювати його руки.- Що тобі подобаються в гойдалках? Відчуття польоту чи бути на одній хвилі з вітром? Я б не сказав, що ти полюбляєш адреналін. Так в чому причина твоєї радості при вигляді них? 
— Відчуття контролю в повітрі. Серце завмирає на мить як тільки досягаєш верху, ближче рукою до неба та згодом неминуче швидке падіння. Проте знаєш, що швидко повернешся за напрямком від землі у висоту, - відчувши теплоту від його тіла, вона позбавила незнайомця від своєї присутності та примостилась біля дерева. Ноги зігнула ближче до себе і обхватила їх руками, голову закинула назад, притулившись до дерева, пильно спостерігаючи за листям.  
Із зеленої з легким відтінком жовтизни, вимальовувались надприродні істоти, які з кожним віянням вітру перетворювались в іншу не властиву їм форму. Крізь них проривались яскраві проміння від сонця, які виблискували та кольорово мерехтіли як новорічна гірлянда. 
— Так, метелик хоче на небеса...Можна б було вибрати легший спосіб, наприклад взлетіти у вертольоті чи стрибнути з парашутом,- він продовжував сидіти на своєму місці. 
— Краще за дитячий варіант,- безтурботно відповіла дівчина. 
Він знову засміявся у весь голос, здавалось ніби його так легко розсмішити, що будь- яке невинне слово чи ситуація може вивести на позитив. Але чомусь склалася думка, що не все так просто в його голові, в якій присутні набагато глибші емоції. 
— Очевидно, тобі цього не зрозуміти. Ти що дитинства не мав? 
Сміх у незнайомця припинився, мовчки обернув голову у пошуках цікавого. Здавалось немовби ні разу не моргнувши, його погляд нерозривно був направлений вдалечінь.Бентежна тишина ширилась довкола та її не покидали не спокійні думки, що сказала щось не так. Однак вона не наважилась пояснити слова. 
Хвилина за хвилиною все дедалі ставало прохолодніше, вітру було неспокійно з моторошними поривами на щось небезпечне. Листя опадало жменями, як волосся у дівчини на початку осені. Довкола зненацька охопила темнота від згущення затьмарення хмар, які перекривали свіже чисте небо. Морозна атмосфера,яка поринулась із зимньої половини вдарила ляпасом по лицях. Гойдалку носило в повітрі в різні сторони, зіштовхнулася з стовбуром дерева до тих пір поки вона не зірвалась та не розбилась вщент. Лея налякано вскочила на ноги та відійшла до незнайомця, який в той момент також не сидів на місці.  
—Все добре? Тебе не зачепило? - турботливо та неспокійно у голосі промовив він, вона натомість крепко взяла його під руку. 
— Так все добре, просто було це якось зненацько. 
Погода все не давала шансів розслабитись: вдалечі почало гриміти як ров шаленого звіра; від неба вилітали невеликі завдовжки блискавки,які з часом набуті могутності, відбивались об землю, від чого поверхня тріскалась на двоє. Від жаху їм ніде не було ховатись, не було куди бігти; стояли, як заморожені і не знали чого очікувати. Раптово вітер стух та взамін йому із хмар утворилась воронка,яка опускаючись, створювала величезну темну трубу. Було зрозуміло, що смерч прийде за ними. Він збільшувався з шаленою швидкістю, загрібав всю пилюку, каміння, виривав з коренем траву та шматки землі. Кожен його оберт неминуче направлявся по їхні тіла. Виходу не було... 
Незнайомець раптово схопив дівчину міцно за руку та потягнув за собою. Вони бігли що сили назад, звідки прийшли в цей світ. Однак їм здавалось, що ноги крокують на місці, немовби потойбічні сили тримають стомлені тіла та не дають рушити далі. Бліда від страху дівчина, шкірою відчувала, як наближається по них смерч. Невгамовна стихія, яка тільки і чекає, коли проковтне їх безжалісно. Було чути останні вздохи та потуги від незнайомця, після чого обоє закрутились у вихрі, як нікчемні мляві створіння.  
*** 
Відчуття розриву всіх органів всередині, які безконтрольно калатались, як суміш в супі. Бажання дівчини вирвати всім чим начинена разом з кров'ю. Довкола різало, билось, вструмлялось в бездиханне напівживе подобі тіла. Очі затьмарило пилина і навпроти від незнайомця лишились лиш частини. В неї не було сил для болючого крику, сльози поривались та літали в задихаючому повітрі. Скоріше би закінчився цей страшний сон, хай припиняться їхні муки...Заплющивши очі, вона очікувала чудо. 
Згодом Лея опинилась ціла, неушкоджена та самотня. На мить її душа заспокоїлась від минулих жахливих подій та перевела подих, нормалізуючі швидкий стукіт серця.Зібравшись з думками, вона оглянулась довкола себе. Простір з розміром дитячої коморки, був сформований з безкінечною кількістю дзеркал, вони були повсюди: під нею, зверху, по бокам, куди не глянути там вони. На її жах та подив,відображення там не було, лиш пустота. Моторошність пробігла по спині, тишина роз'їдала дівочі вуха. Нерозуміння ситуації, збивало з ніг та давало під дих, від чого в неї крутилось в голові, як сп'яніння.  
В ту же хвилину перед нею з'явився силует незнайомого хлопця, понівечений, озлоблений на лиці та з ножем в руках. Від нього роздався психічний сміх у всю силу та заспокоївшись,почав щось шептати при собі. Від страху, Лея зробила декілька кроків назад, продовжуючи споглядати за ним. Розлючена постать стукнула кулаком об дзеркало з його боку, смішок і далі встромлений ніж об скло. Удар за ударом від чого розносилися тріщини. 
—Залиш мене в спокої. Чого тобі треба?- крик відбивався приглушеним ехом. Сильний переляк перед неминучою угрозою, паралізував її.  
Коли дзеркало розбилось вщент, розлючений хлопець зник. Натомість з боку з'явилася нова версія незнайомця- худощавий, в синцях та ранах, коліна стерті до крові,волосся зачухане не першої свіжості, в грязних драних лахмоттях; занедбана та мовчазна. Смуток та співчуття до невідомої постаті в такому образі, заволоділи нею. Не поспішаючи наблизилась до неї та притулила руку до дзеркала. Ось тоді, за пригніченим образом вона розгледіла свого білокурого незнайомця. Нею заволодів страх та жалість, вона ніяк не могла йому зарадити, що ще більше пригнічувало її. 
Нещасне відображення зробило декілька кроків їй на зустріч, приклавши руку у відповідь. Він крізь сльози посміхнувся; без зубів та із закривавленим ротом, кров стікала по губам. І знову силует розвіявся, не залишивши сліду. З іншого боку нові муки: тіло лежало на підлозі із зігнутими ногами, обгорнувши свою голову. На цей раз, біля фігури була присутня розмита тінь,яка кричала, обзивала, проклинала, водночас копала ногами по спині та била руками по голові. Удар за ударом до крові. 
— Відчепись від нього!!Чуєш? Ти так його вб'єш? - захриплий, непочутий крик з жалісним риданням. Лея била кулаками по склі, щоб її почули. Проте ніхто не звертав на неї уваги, тінь продовжувала мучити, давити психологічно та нищити тіло незнайомця. 
Тінь наклонившись, положила на тіло квітку та пішла геть. А тіло так і залишилось: поломане, бездушне та не живе. Лея впала на коліна від болю та відчаю, від безпорадності, що не змогла спасти його. В неї виникло бажання прокинутись і закінчити цей безперервний жах.  
Спершу, почувши легкий шепіт та стук, вона не звернула уваги. Сиділа незворушно і далі. Отямившись від ситуації, помітила як від верху до її ніг падали невеликі камінці. Вона підняла голову догори, пробіглась очима в пошуках звідки б могли вони випадати. Пусте дзеркало, і жодного натяку можливо на якусь діру чи щось таке. Перевівши погляд до бокових дзеркал, каміння продовжувало засипати, і чим довше озиралась довкола, тим інтенсивніше: болісно били її по всьому тілу, ударом по ній відкачували від бокових дзеркал. Як тільки піднімала голову, все призупинялось.  
Прийшло рішення вибиратись нарешті звідси. Проте як знайти вихід, коли не можеш відірвати очей з одного напрямку? Інакше нещадно буде покрита грудою каміння. Навпомацки, як сліпа шукала вихід. Від невдалих спроб, відчай взяв над нею владу. Нерозуміння, як далі діяти, в голові думки заплутались в клубок. 
Тепла сильна рука схопила за ногу і почала тягнути до низу. Від страху дівчина опиралась, не дивлячись вниз, відбивалась іншою ногою. Тримаючись за дзеркала, намагалась втримати рівновагу та не дати себе захопити невідомим руками. Якби не чинила опір, знесилене тіло все ж неохоче піддалось та віддалось в лапи загарбника. Дві руки упіймали її ноги, ривком втягнувши у дзеркало.