Розділ 2

Існування було б нестерпним, якби не було снів. 
Анатоль Франс  

Поруч повільно опустилась постать, беззвучно підкралась як мисливець до здобичі. Ні слова, ні шепоту, а ні подиху у бік дівчини. Ніби її тінь вирішила присісти, стомившись. Серед весняного парку тільки вони у двох на схилі, насолоджувались заходом сонця. Навколо панував запах волошок і свіжої народженої трави, повз пролітали метелики різного цвіту. Не рай чи це? Давно вона не відчувала тепла і спокою, як в цей момент. Безтурботність, ось чого так не вистачало. Але не покидала думка, хто ж все таки з нею розділяє це щастя? Як не намагалася, а голову не змогла обернути, не могла поворошитись. А як тільки відкрила рот, щоб подати хоч якійсь звук, постать зникла, розвіялась, як і не було.  
Такий короткочасний теплий сон. Сни, яких не сподівалась побачити. Їй здавалось, що незрячі не здатні до такого стану. Однак душа відкрила двері для прекрасного. Важко повірити, проте то була правда, вона змогла поринути у сон, побувати в ньому з відкритими очима, не осліплена. Жива! Від шоку чи то щастя, вона так і лежала непорушно і намагалась повернутись назад. Зжимала чим крепше очі до стану їхнього трясіння. Примушувала розум пригадати все до дрібниць, з'ясувати хто цей незнайомець чи незнайомка. Проте її думки перервав стукіт в двері. Повільно відкривши дверцята, батько висунув голову і чекав дозволу доньки. 
З тих пір як Лея знову поринула у безодню депресії, батьки намагалися не заважати в ній копатись. Здавалось,що на цей раз вони опустили руки або в них нова методика зцілити нещасну. Щоб там не було,поки нічого не допомагало, виходу для неї не було. 
— Заходь, я не буду кусатись,- припіднялась і оперлась на подушку, окутавши ще крепче себе покривалом, вважаючи, що так безпечніше. Чомусь з'явився пункт огородитись від всіх ще сильніше. Страх,що можуть скривдити. Хоча загроз не було ніяких.  
—Я чув ниючі до болю звуки, ніби ти плакала.Все таки...- запнувшись на словах,недбало ніби чекав схвалення провів великим пальцем по щоці. Текли сльози, які для неї були не помічені. -Давно ти не проливала сліз. Можливо все таки настав час поділитись з нами болем чи думками? Ти майже перестала будь з ким спілкуватись. Да, знаю ми залишили тебе в спокої, але це не забрало наше хвилювання.  
Вона не вимовила ні слова, та й сказати їй було нічого. Ділитись зараз для неї було, те саме, що ходити голяка перед усіма сусідами на дворі.  
— Добре...будеш готова до розмови, ти знаєш де нас шукати, - знайомий їй одеколон пройшовся біля носа, нотки польових квітів з палаючим димом. М'які губи торкнулись дівочого лоба і чоловіча рука ніжно провела по волоссю. Так званий ритуал турботи та знак хвилювання, він завжди проявляв по відношенню до своєї доньки.  
Після цього він покинув кімнату, а вона з нетерпінням чекала наступної ночі. Цілий день очікування мордували Лею з середини. Вона намагалась навіть декілька раз поринути у сон, та все даремно. Очікування стомлювало, сили покидали її, терпіння також. А сон ніяк не хотів приходити. Тоді рішенням було включити релаксійну музику, таку яку вмикають пацієнтам в психлікарні. Лея вважала себе також хворою, але по своєму. Спустившись на перший поверх в оранжерею, умостилась на м'якому кріслі в очікуванні сна. 
Колись, на цьому місці замість оранжереї мала бути майстерня для тата Леї, проте через любов і звісно суперечки, він поступився мріям мами. "Невеличкий куточок для релаксації і відновлення нервових клітин" - хороший аргумент, враховуючи нестабільність поведінки батька з його то роботою.Так цей куточок перетворився в зелену гавань, з великою колекцією тропічних рослин:лотоси, банани,орхідеї і багато чого іншого, що Леї не відомо. Посередині стояла невелика водойма, де плавали рибки і черепахи. За ним стояв білий дерев'яний столик з кріслами для чаювання. Райське місце, за яким часами мама не спускала очей. Весь час удосконалювала, піклувалась за всім, як за своїми дітьми. Одним словом куточок,який полюбився всім. Тут, за так званим ритуалом проходили раніше вечори сімейства. А тепер, Лея приходила сюди задля проникнення з реальності в реальність снів.  
*** 
Знову затишне місце, тільки тепер вона сама. Спостерігала за зеленим краєвидом з надією. Пройшло декілька хвилин, перш ніж вирішила шукати тінь. Постійно озираючись, переконувалась чи ніхто не з'явився на їхньому місці. Обходила кожну стежку, зазирала в кожні кущі, погляд весь час падав на верх дерев. Ходила як божевільна, яка втратила найцінніше. Надія покидала, поки вона не почула наспів незнайомої мелодії.Ноги дівчини самі понесли в направленні цього спокійного чоловічого звуку. Тоді вона остаточно переконалась, що ця постать не була тінню, не була її вигадкою, особливо,коли побачила молодого широкоплечего хлопця, який сидів біля озера. Лазурного озера, який був відсутній тут раніше. А тепер навколо нього поле з різноманіттям квітів та чуттєвим запахом. 
Із за страху, було ніяково підійти ближче, вона не хотіла налякати, щоб він ще раз зник, як минулого разу. Боязливе тіло сховалось за деревом і спостерігало з далека за його рухами, за його манерою, за його бархатною шкірою, яке освітлювало сонце. Його білокуре кудряве волосся постійно спадало на лоб і заважало очам насолоджуватись оточенням. Тому довгі пальці постійно поправляли локони. Колір шкіри - нездорове бліде, ніби припудрене, що наштовхнуло подекоду аристократичність. Вигляд справжнього ангела. Крил тільки не вистачає, а можливо вони заховані за його рубашкою? Можливо раптово злетить і покаже всю свою красу величавих білосніжних крил? Ідеалізувати незнайомців їй було так притаманно. 
—Чим готова заплатити за мою красу? - від здивування вона ще більше замкнулась внутрішньо.- Довго будеш спостерігати за мною? Підійди, -навіть не подивившись в її бік, незворушно продовжував дивитись в далечінь на небо. 
—Я?... Проходила повз, оглядала місцевість, не думала, що когось тут зустріну,-так і стояла на місці, не зрушаючи з свого укриття. 
— По моєму ти оглядала мене, і доволі пильно. І крил в мене немає, можу довести,- руки його опустились до гудзиків рубашки і повільно почали відстібати верхню. Його погляд з цікавістю спостерігав за нею, і його легка задоволена посмішка,яка швидко привела її до тями. 
—НІ! Стій! Не потрібно. Ти читаєш мої думки? - їй стало соромно, не знала куди подіти очі. 
— Ти сказала їх вголос. Присядь біля мене, інакше я підійду до тебе,- він чекав, а вона й не сперечалась та слухняно підкралась до нього.  
Ближче білокурий хлопець виглядав ще краще. А світло сірі очі, здались чистими і невинними. Мимоволі її рука потянулась, щоб пізнати мягкість його волосся. Проте його рука зупинила порив. Від його дотику, в неї загорілась шкіра, почервоніли вуха і щоки, дибки де не де стали волосинки. Місце, де злегка тримав своїми довгими пальцями, заніміло. Однак в той момент вирувало в повітрі не пристрасть, як могло здаватись, а ....спокій. Те, чим віяло при першому сні, при першій їхній зустрічі. Для дівчини, то був він, її незнайомець, її тінь!! 
Люблю дивитись сни  
і не хочу прокидатись, якщо уві сні є ти. 
Розплющивши очі, перед нею простягався та сама водойма, яку бачила в останнє. Вона знову опинилась сама, без жодної душі поруч. Хвилювання над нею взяло своє, руки почали покриватись потом,серце стало швидше битись, ніби випригне в те лазурне озерце. Вона хотіла ще раз зустрітись з незнайомцем, з єдиною постаттю в цих реаліях, щоб не залишитись на самоті, не відчувати покинутість світом. Хотіла ще раз відчути спокій та поглинути у внутрішню рівновагу, яку так давно не отримувала. 
Чомусь їй пригадалась мелодія, що хлопчина наспівував. І не помітивши, як у все горло співала ніби на сольному концерті. Раніше дівчина ніколи не могла собі дозволити проявляти голос на людях, та й взагалі в безлюдних місцях. В цьому нюансі, вона була доволі сором'язлива.  
— Її потрібно співати спокійніше, але з твоїми вокальними даними...,- вона знала що її спів далеко не найкраще, що можна було почути. Однак, на даний момент її переповнював не сором, а спокій, її душа накопичувалась теплом від визволення своїх зажимів.  
— Я сподівалась, що ти з'явишся. Але думка все ж не покидала, що залишусь тут сама,- для неї було дивним її же сказані слова, адже відкритість в почуттях не її стихія. 
— Почув твоє завіювання. Знаєш звідки ця пісня? -вона з цікавістю і з здивованням дивилась на нього, не зводячи очей. -Того дня, коли я опинився тут, в невідомому мені місці, слова і мелодія заполонили мої думки. Я не творець, вони не були моїми. Проте музика все хотіла вирватися на волю, но я тримав її у вузді. Втім я був безсилий проти цього напираючого натхнення. Воно вирвалось з мене і прийшло несподіване полегшення. Був здивований, що хтось тут це почує, і появилась Ти!  
Незнайомець тихо проспівав собі під ніс невеликий уривок, а вона непомітно для нього насолоджувалась, ніби чула вперше. Його слова звучали проникливо і чуттєво. Дівчині хотілось відтягнути цей момент безтурботності, де її не знають, де будуть сприймати такою, яка вона є, де зможе побачити світ новими очима. Вдячність за таку можливість переплітались водночас з відчуттям ненависті за несправедливість, що все це вона більше не зможе отримати в реальному житті. Водночас її тішило, що тут поруч з нею буде людина, яка зможе розділити сонний світ. І виникло знову бажання, щоб нею опікувались, і в той момент несвідомо для цієї ролі вибрала незнайомця. Точніше хотіла, можна сказати, прагнула щоб він взяв за неї відповідальність. 
— Я можу дізнатись твоє ім'я?- перебив її роздуми хлопчина. 
—Лея,- чомусь зніяковівши, вона опустила погляд не в змозі більше нічого сказати.  
— Як метелик, тільки теж безкрилий. Кажуть, що за свідченням стародавньої легенди- своє бажання треба так тихо прошепотіти метелику, щоб для всіх земних істот воно залишилось таємницею, і відпустити її. Метелики не вміють говорити, тому на своїх крилах доставить прохання прямо на небеса. І бажання обов'язково збудеться. Але я впевнений, що мої надії не будуть почуті небесами. 
— Сьогодні я можливо тільки гусінь, але завтра я можу стати прекрасним метеликом і розправити крила,- доля правди в цьому була своя. Завдяки цьому місцю дівчина може відновитись заново. Вилізти з кокона, який ставав нестерпно тісним.  
— Буду з нетерпінням чекати,- його посмішка віддзеркалюється на її обличчя, його щирість і теплота заразлива. Раптово він піднявся, даючи зрозуміти, щоб дівчина взяла приклад з нього. Їй здавалось, що зараз знову все зникне, розсіється, як попіл, цей душевний сон.  
Два незнайомця йшли в повній тишині, інколи поглядаючи один на одного. Без дотиків, на відстані. Проте це їх геть не бентежило, їм було комфортно в цьому спокої. Кожен в своїх думках, втім думками разом. Ніби відпочивали душею,хоч і не фізично. Насолоджувались компанією один одного і всім,що навколо оточувало.  
Віяло пахучою весною, де все процвітало, відновлювалось і давало нове життя. Чим далі вони віддалялись від озерця,тим кращі краєвиди вимальовувались. Довкола росли квіти,яких в реальності ніде не зустрінеш. Стеблини по два метра з кольоровим запашним цвітінням, на кожній гілці пелюстки незвичної форми. Без шипів,зів'ялого листя, без корнів, ніби все ширяє в повітрі над землею. А яке ж змішування кольорів. Таке може відтворити тільки справжній художник. Трава всюди рівно вистрижена, начебто хтось кожен ранок за нею доглядає. Птахи літали і не боялись присутності незнайомців. Декілька раз, того не очікуючи, підлітали познайомитись, підсідали на руки чи плечі. Одним словом, простір для відпочинку, для релаксації.  
Не зоглянувшись, як вони вже дійшли до арки, звідки простягався прохолодний туман до ніг. Звідти віяло свіжістю морського бризу. Було злегка чути шум маленьких капель,які падали на каміння. Подорожники переглянулись один на одного і без слів, взявшись міцно за руки,переступили в новій вимір. Не сумніваючись, не відчуваючи страх перед невідомим, з довірою перетнули межу. Зовсім не схожий до попереднього. 
*** 
Довкола суцільний, кристально блакитного кольору океан. Не виднілось жодного острівця чи пустощі. Жовто-оранжевого з відтінками бордових смужок, простягалось полотно. Тіла незнайомців парили в просторі, не торкаючись ногами чистої води.  
Лея простягнула руку і повз неї пройшов густий білосніжний клубок. На дотик як солодка вата. Динамічні хмароподібні форми заполонили весь простір. Здавалось,ніби їхні тіла знаходились всередині них. Раптом, її шкіра відчула, як краплини від теплого дощу скочуються по обличчю.  
Незнайомець взяв її злегка за підборіддя і розвернув до себе. Рум'яні, від неочікуваного дотику, щоки опинились у володіннях його долонь. На хвилину вони завмерли і пильно дивились в очі один одному. Подих перехопилював дівчину і вона забула, як моргати. Він витер великими пальцями краплі з обличчя і провів одночасно по густим бровам. Тільки вона хотіла відкрити рот, щоб вимовити хоч щось, він стрімко опустив свої руки.  
— Ти можеш в це повірити? Скільки ще таких світів нас очікує?- він без пояснень несподівано опустився до низу, в цій невагомості, під саму воду, у глибину. Перелякавшись за його життя, дівчина поринула за ним. Проте зануритись в океан не змогла, ступор оволодів всім тілом. Страх перед невідомою рожевою безоднею. Хіба вона може бути такого не природнього для неї кольору? Прірва манила, вона чула, як шепотом кличе і простягає невидимі ниті. Переживання за мало відому їй людину, цікавий досвід для неї.  
За кілька метрів від неї, злетів з води невідомий силует. Тільки коли вона потерла очі, замітила досить дивне видовище. Хлопець на величезному синьо-білому киту розсікає навколишні простора, ніби, як на коні на скачках. Вони граційно підлетіли, його рука схопила її і протягнула до себе. Дівчина недбало, шокована від ситуації, сіла в заді за незнайомцем. Він же в свою чергу ніжно взяв обидва її руки, зімкнувши навколо свого тіла.  
— Тримайся за мене сильніше. Інакше полетиш, безкрилий метелик, - зі сміхом, як в дитини, він озирнувся до неї. Така безтурботність в його очах та діях,ніби він цим живе, ніби цей світ належить йому. Вона притулилась лицем до його широкої спини в мокрій сорочці. Його шия пахла природнім запахом - суміш хвої і зерен кави. А волосся розвіювалось, як пір'я на вітру.  
— Як тобі вдалось...? - не встигла вона договорити, як вже почула відповідь. 
— Він сам покликав мене, тому і пірнув у безодню. Вибач, якщо налякав. Ти озирнись. Яка ж краса навколо. Хіба б могла подумати, що колись таке побачиш, чи можливо приборкаєш кита?- і він розсунув руки по бокам, піднявши голову до верху.  
Незнайомці летіли крізь хмари у напрямку свободи. І жадібно вдихали запаморочливе вільне повітря. 
— Справді, неймовірно, - і непомітно скотились сльози по її обличчю. 
Незабаром, звідки не візьмись, почали з'являтися повітряні кулі з обох сторін від них. Великі, з розміром осіннього гарбуза. Кульки були напів прозорими, а всередині них, різного кольору менші шарики, розміром польових ягід. Вони хаотично кружляли та ударялись у стінки оболонки, ніби хотіли вибратись на волю. Однак чим ближче наближались, тим дальше кульки віддалялись. І повертались назад, коли залишали їх позаду. Відповідно, вони утворювали так званий напрямок до точки призначення.  
Згодом кит зупинився біля масивних мармурових камінь, які склались один на одному, ніби хтось навмисно їх виклав в такому порядку. Збоку звисала біля них дерев'яна драбина,яка вела нагору.  
— Боїшся висоти?- із занепокоєнням поцікавився спутник. 
— Звісно, не бояться тільки божевільні,- її слова були повні серйозності. Він голосно засміявся і в ту же мить заскочив на драбину. 
— Тоді, я буду перший. Якщо не впаду, значить не так і небезпечно,- він почав підніматися до гори, а її перехоплював страх навіть дивлячись на цей процес. Чим довше вона наважувалась, тим більше неспокій і переляк охоплювали все тіло. - Гей, не дай страху заполонити твій розум. Іноді треба повірити і ризикнути. Зараз довірся мені. Не озирайся вниз. 
Напів онімівшими і тремтячими руками, жадібно схопилась дівчина за першу палицю. "Головне не дивитись вниз, не дивися вниз"- приглушено наспівувала собі мантру, поки повільно дерлася догори. Зверху рука незнайомця простягнулась до неї. Вона з невпевненістю, однак крепко як ніколи, схопилась за неї. 
— Не так вже і лячно,правда?- розтянулись його губи у незграбній посмішці. 
Супутниця мовчки кинула свій погляд за його плече. Кривизне дерево з розовим цвітом, похожим на японську сакуру, нагнулось над невеличким деревяним будинком. У порівнянні з стовбуром, хатина насиченого жовтого кольору, здавалась як для карликів.З будівлі зі всіх сторін стирчали гілки цвитіння, а на землі довкола були розкидані тіж кольорові ягоди,які знаходились в кулях до цього. Неквапливими кроками, вона дійшла до дверей і взялась за ручку. Раптом рука спутника лягла на її руку, а від його дотику тіло трохи здригнулось. 
— Впевнена? -спитав він, подивившись у вічі. Лиш рішуче кивнула головою та разом відкрили двері, увійшовши в середину.