Розділ 1. Лея

Я спав, і снилось мені, що життя прекрасне... 
Невже сон мій був всього туманною брехнею? 
Еллен Стургіс Купер 

"Все ще пам'ятаю яким був світ. Ранок прокидався у рожевому покривалі на м'яких пухових подушках, неважливо який час і погода, промінь своєї теплоти мусив заглянути в кожні хатини. На заміну приходив день, який давав можливість кожному прожити його гідно. А ніч наступала не очікувано, коли всі до цього не були готові. Тоді все покривалось пітьмою. Підкорення пітьми чи протистояння? До недавніх пір відстань між нами була далека, а обирати й зовсім не доводилось, до поки не змінилось все, до цього моменту.... 
Вона встигла зловити кожну мить, запам'ятати кожну деталь що її оточувала, будь то деревце навпроти чи сусід який кожен ранок вигулював собаку. Утримувала долонями моменти, прокручуючи в голові, щоб не забути. Але весь час бентежне відчуття переслідувало як тінь, що все це тимчасово....Зникне, розвіється як попіл по вітру в далеку далечінь.  
Так, в одну мить, все покрилося темрявою. Невже ніч зіграла з нею невеселий жарт? Помста чи покарання?Що б там не було, але поверніть їй світло, ще не все роздивилась."  
Життя на очікуванні ночі, до цього нестерпне існування - ось реалії занедбаної дівчини, яка не бачила світу вже 2 роки. Страх, розчарування, ненависть, жалість прийшли із примиренням та з прийняттям себе нової. Очі не забрали її життя, вона не дала їм такої можливості, ще трохи хотіла проіснувати їм на зло. Навіювання велика сила, тому вона мотивувала цими словами, принаймні намагалась заспокоїти свої нерви. Турботливі батьки наполегливо рекомендували почати відвідувати психолога, однак впертий характер дівчини та наївність у свої власні сили завадили дослухатись до мудрих голів. 
"Як шкода, така молода, а вже незряча", "А як тепер їй жити? Можливо найняти доглядальницю?" "Хто тепер її захоче , кому така потрібна ?" "Бідні батьки, тепер все життя з нею поратися" - таке чути було звідусіль, кожен кут, щілина, в кожному знайомому домі. Суспільство бачили дівчину і роти не затикались, не опускаючи можливості висказати, обговорити між собою , сусідами, рідними, звичайним прохожим. Чуже життя в горі хвилювало їх більше ніж своє особисте. Батьки казали незрячій доньці не звертати уваги, що то все пройде, наговоряться і заспокояться. Проте як вгамувати їй біль всередині ніхто не казав. Що робити коли роздирає кожна клітина, коли відчуваєш руйнування мрій, надій і бажання на життя. Сльози не виходили з нічного ритуалу, це як молитва на захоронення свого існування. День за днем в особистому Аду, не було сенсу прокидатись, все одно очі не могла розплющити. Світло для неї став замріяним делікатесом. Комфортніше було залишитися в ліжку і створювати видимість присутності живого тіла. 
— Лея, вічність ти так не зможеш пролежати... Можемо спробувати інше лікування, знайти кращих спеціалістів. Не здавайся так просто, - ще одна спроба мами підняти хоч голову дівчини з подушки. 
— Світ вже показав мені хто тут головний, а я смиренно підкоряюсь, - тим більше вона вже так проросла до ліжка, що їй здавалось ніби і вилізла з ним з утроби. Через пару років чи століть археологи зможуть по формі простирадла визначити форму блідого тіла, до будь якої дрібниці.  
— Будь-яка перешкода робить нас тільки сильнішими. Так, зір це важливо, але і без нього можна прожити повноцінне життя. В тебе є стільки можливостей, які ти же сама зариваєш.... Доведеш себе ще до гіршого стану, тоді нічим не допоможу! Ні я, ні лікарі, ні будь хто. Тобі тільки треба....- повчання, мотиваційна річ який день чи місяць, вже знято з рахунку, здавалось вічність. Вона повернулась до мами лицем і відчула, що вже ніякого жалю в її очах, як раніше не було. Твердий погляд сильної жінки, жінки яка приймала її стан цілий рік, носилась з нею, як з яйцем фаберже, яка крізь сльози молила доньку постаратись ради неї, батька чи хоч себе. 
Тишина поглинула кімнату, не було чути ні шелесту вітру при відкритому вікні, ні скрегіт дерев, ні лай сусідського пса. Час ніби зупинився і нічого не було в той момент важливо, крім цього сталого зеленого погляду, погляду якого раніше не відчувала навіть вона,коли була зряча. Він проник до самих її кісток, мурахи витанцьовували в неї на шкірі чечітку, пальці на руках заніміли, а подих впав до нуля. 
— Я надіюсь ти мене почула, більше повторювати я не стану. Неси сама за своє життя відповідальність, доросла як не як. Я ж буду поруч, - голос, ось в чому була магія, інтонація вдарила струмом. Їй здалось ніби з нею поділились даром, що в неї забрали зір,проте дали можливість розуміти настрій людей по звуку. У відповідь дівчина нічого не змогла сказати, а мама не стала очікувати відповіді. Закривши за собою двері, вийшла і дівоча жалість до себе за ручку з ненавистю. Натомість прийшло поступове перше примирення.  
Наступного ранку не дочекавшись поки за нею хтось з батьків прийде, вона намагалась, от саме намагалася самостійно встати з ліжка. Її тіло мабуть не хотіло прийняти той факт, що вже час. Тіло,яке прийняло форму каміння, яке не відчувало нічого, не слухались навіть пальці на ногах. Страх охопив нещасну дівчину більше ніж будь коли. Думками вона уявляла, що стане калікою та саркастично дякувала світу за такий щедрий подарунок. Однак здатись вона не могла, батьки покладали на неї надії, вірили до останнього, більше ніж вона сама. Тому почались спроби підняти хоча б одну ногу, думалось що то буде легко.  
Що ж, намагання не увінчались успіхом, злість взяло своє. Злість в першу чергу і в останню на себе. Це ж треба було довести свій організм до такого жалюгідного стану. Нам не відомо скільки фізичної боротьби, скільки часу пройшло і як довго батько спостерігав за цим видовищем, головне що він не заважав її потугам. 
— Хочу, проте не можу.... Допоможи мені встати з цього клятого ліжка, інакше точно поховаєте мене разом з ним!- писклявим голосом прорепитувала вся спотівша і втомлена. 
— Невже ? А можливо краще полежиш ще з пару років? Так спокійно було знизу і більше їжі мені залишалось, - ось така татова "підтримка", ніякого "співчуття". Здається любов проявляється по різному... 
— Дуже смішно, невже за рік ти не від'ївся? Я хочу встати! Так я дочекаюсь допомоги чи мені маму покликати?- вона ледь протягнула руку до рівня, як їй здавалось його голови, насправді аби декілька сантиметрів назбиралось над рівнем покривала.  
Тато швидко підійшов, ніяково присів на ліжко, взяв дівчину мужньо за руку і пояснив дану ситуацію. Атрофування м'язів, чи чули ви про таке...впевнений колись десь вам попадалось на очі в статтях. Атрофія м'язів - процес не з приємних, але виліковних. Всього то навсього знизився обсяг м'язової маси. Пару сеансів масажу, гімнастики і вона швидко стане на ноги, головне терпіння, яке повинна постаратись його знайти. Звичайно батьки знайшли найкращого спеціаліста щоб поставити доньку на ноги. Дівоча наполегливість, старання фахівця і гроші рідних зробили своє діло.  
Через пару місяців їй все ж вдалось відчути м'якість килима під ногами. Дивні перші кроки, ніби стоїш на палубі корабля у буйний шторм і намагаєшся втриматись на місці. Помалу...аби не випасти за борт, а то явно дно засмокче. Принаймні заново навчитись ходити легше, чим наново пізнавати привичні тобі речі через дотик.  
Падіння і підняття, сутички з бильцем ліжка чи столика, який стояв навпроти за декілька метрів, злягання з килимом і книжками які валялись на підлозі (невдале зіткнення з поличкою)- все це завдало немало синців молодому тілу. Але що не зробиш, щоб сліпій дівчині відновити хоча б можливість ходити адекватно. Раз вона відмовилась від чергових походів до лікарів та медикаментозних експериментів, щоб відновити зір, дівчина все ж прагнула без допомоги батьків здолати свою нікчемність, та за рахунок впертості хоча б почати з малого самостійне життя. 
Для Леї було складно все: до всього потрібно було привикати, вивчати нові свої можливості,адже коло занять було обмежене. Вона заново вчилась прати, прибирати за собою, читати книги шрифтом Брайля(це видання,які незрячі люди можуть читати самостійно з допомогою дотику), ходити по дому не спотикаючись та не наводити шороху ще більше, навчалась користуватись телефоном за допомогою Сірі. Як тільки пропав зір, єдиною її місією було слідкувати за своїм психічним станом і швидким одужанням . Вона зовсім цілих 2 роки не допомагала ні в чому батькам, в тому числі і в побуті. Не сказати, що вона сильно цим всім займалась і до сліпоти, але все ж принаймні тоді не потрібно було доглядати за нею, як за місячною дитиною. Тому вона вирішила, що повинна була пристосуватись до теперішніх їй реалій. 
*** 
Тепер кожна сходинка не здавалась їй неможливим випробуванням. Спускаючись вниз у вітальню, уявляла себе овечкою яка крізь страх і трясіння дрібних лапок долає ребристі скали. І хоч один невдалий крок і ти вже летиш з відчуттям болісної смерті. Це мотивувало точно не ляпнутись лицем донизу. 
— Лея, давай допоможу,- підбіг тато з явно стурбованим лицем. Проте вона мовчки відмахнулась рукою і продовжила свій шлях. -А раніше залюбки хотіла, щоб я тебе на спині заніс, як принцесу.-злегка розсміявся він. 
— Самостійне життя, пам'ятаєш? Рано чи пізно мені і по вулиці прийдеться самій ходити. Не будете ж ви весь час біля мене,- повільними кроками, тримаючись за все, що попадалось під руки, все ж таки доповзла. Перша місія була виконана, друга-як поїсти так, щоб не стати в одну мить свинотою.  
— Чим займемось сьогодні,Лея? - мама з моменту намагань Леї керувати своїм тілом, часто бере відгули на роботі. Керівництво їй дозволяє, адже статті для журналу можна писати і вдома. 
— Думаю настав час вийти у світ, дам привід для пліток, - перш ніж взяти до рота виделку, намацала чи в ній щось є, а потім торкалась лиця, щоб орієнтуватися чи на правильному місці знаходяться губи.  
— Впевнена? Згадай як тобі тяжко було від цього всього, скільки болю завдали ці грішні язики,- Кеті поклала свою гарячу руку на руку дівчини, від чого тепло пройшло аж до пят. Тато мовчки пережовував омлет з овочами, було чути навіть скрегіт зубів та як язик торкався піднебіння.  
Скільки вона себе пам'ятає, батьки завжди опікувались нею, інколи навіть занадто. Будучи однією дитиною в сім'ї, вони намагались віддати їй все найкраще, враховуючи й особистий їхній час. Можна сказати, в якійсь мірі їм вдалось розбещити доньку. Вона розуміла наслідки таких дій з боку батьків, але запросто піддавалась. Адже за неї брали відповідальність, вирішували її проблеми, а вона в свою чергу отримувала від цього задоволення. Маленька, наївна, батькова принцесса.  
Однак цей безтурботний час пройшов...  
— Все добре, справлюсь. Ні,то омиюсь сльозами і продовжу далі. Не вічність же ховатись від усіх,- запевняла в першу чергу і себе також. Мушу, ніяк інакше. 
Уявіть, як відчуваєте запах дощу, уявляєте падіння перших капель на траву, які відбивались і летіли наверх. Відчуваєте, як теплі промені сонця огортають вашу шкіру, зарядивши енергією. Звуки пташок чуєте, як вперше. Прислухаєтесь до музики в далечі. Десь мелодійний голос дівчини, який хоче заволодіти вашим тілом. Та виникло бажання кружляти і піддатись цій аурі безтурботності. Недалеко в сусідніх домівках перешіптування людей про таємне, домашнє. Ритмічний тупіт ніг дає зрозуміти в якому направлені рухатись. Чужі ноги ведуть вас у невідоме, де пізнаєте світ по новому. Вивчаєте кожний куточок, поворот з надією повернутись. Через все це пройшла Лея, вперше вийшовши за довгий період часу на двір, будучи сліпою.  
Її перша вилазка вдалась на славу. Ніби сама, проте мама йшла за кілька метрів збоку. Були моменти спотикань і зіткнень з людьми, але більше це дратувало охоронницю дівчини. Лея чула кожне чортихання і зітхання з боку її родички. Пару разів мама навіть підбігала, щоб взяти за руку, але дівчина вдало відмахувалась при дотику до неї. Леї потрібно було подолати цей бар'єр, перешкоду через, яку важко б було існувати. Повинна почати опікуватись сама за себе без лишньої допомоги. 
День у день ніби все важче звикати до нових реалій. Та й ніхто не казав, що буде легко. Відчувати всі речі такими які вони є насправді. Уявіть, що раніше ви очима дивились на кактус, розуміли, що голки можуть завдати болю, проте все одно намагались взяти рослину у руки. Кожен раз як вперше. Вигляд цвіту перекриває неминучі страждання. Проте тепер ваші очі це пальці і торкнувшись один раз, другого не захочеться. В системі закралось, що це небезпечно, яким би гарним кактусом воно не було. Немає спокуси на красу. Ось так тепер проживає дні Лея, не бачачи більше прекрасного, і все що залишається їй це говорити і мріяти.  
Прийшло усвідомлення, що сліпота не дасть змогу насолодитись фільмом чи мистецтвом, не дозволить зацікавитись чимось настільки, щоб заволодівало тілом повністю. Леї страшно було забути лиця рідних,забути як виглядає сама. Вона бажала спостерігати за першими проявами сивини і зморшок батьків. Їхнє неминуче старіння, де не зможе попіклуватись за ними. Думками вона вирішила, що буде завжди для них тягарем. Та в кінці кінців не зможе пізнати кохання, щоб від одного погляду вирувало всередині та перевертались органи. Як поєднати з кимось своє життя? Хоча кажуть любов сліпа...можна вважати це її випадком?  
Через вирій негативних болючих думок, Лея знову почала розкисати і поглинатись у депресивний стан, стан живого трупа, без емоцій та без відчуття життя. Не відпустить, захопить душу і серце і триматиме у темряві під подвійним шаром гніту. Рухи і мова стали в'ялими, беземоційними. Їжа не лізла в горло, ніякого смаку, ніякого запаху... Вигляд немав для неї вже великого значення, ходила в обносках. Десятирічні лосіни, кофта на кілька розмірів більша, волосся неохайне та в ковтунах. Гігієна мало зараз грала для неї ролі, відійшло в кут на невизначений час. 
А ще до не давніх пір зовнішність і охайність стояли на першому місці. Зеленоока дівчина з блискучим русявим волоссям, з ледь рожевими губами у вигляді серця, з помірною худобою і гарними формами. Кожен день одягала нове вбрання, відповідні парфуми, легкий макіяж ніби від природи нафарбована. Зовнішність дівчини з обкладинки, хоч лице було специфічне. Однак єдиний грішок- завдяки своєму характеру, їй тяжко було зачепити і втримати людей. Трагедія для неї стала засліпленість після університету, а остаточно добило, коли геть залишилась сама, без друзів і хлопця. Адже вона ними жила, будувала плани на спільне майбутнє. На її розчарування, чомусь вони вважали, що якщо ти не бачиш, то ти не людина і немає сенсу з тобою водитися. 
І так, Лея знову поринула у спогади, навіть з настанням темряви сни покинули її. Так і лежала в пітьмі. Вона повсюди - оволоділа нею , проникла бесцеремонно. Запах,її запах сирої землі вчепився корнями в кімнату, повстав перед очима. Всередині засліпленої дівчини пітьма облаштувала собі домівку. Хоч би каплю світла, єдиний промінчик на надію. Дайте їй хто небудь свіжого повітря, хоч щось аби не залишилась вона тут навічно.