Заборонений дотик (там, де не можна кохати)

Сподіваюся написати більше, але слова губляться між різними думками. Чому? Для чого? Кохання більше не стукає в мої двері, його немає в моєму серці. Чи це тоскно? Ні. Навпаки, хочеться відпочинку від цих емоцій і переживань. Нехай кохання буде у всесвіті скільки завгодно, але сьогодні я не потребую таких душевних цунамі. Пливіть. Нехай хвилі океану змиють увесь негатив і подарують нарешті спокій — тілу й душі.

Я їхала автобусом. Дорога була довга, часу на роздуми вистачало. В голові крутилася лише одна думка: чому він так учинив? Банальна до огидності, але вона, мов вуж на сковорідці, не давала спокою. І я раптом зрозуміла, скільки жінок у світі, навіть просто сьогодні, задають собі це дурне й водночас болюче питання: чому він так вчинив?

І найгірше, що більшість із них, кусаючи подушку ночами, знають відповідь. Бо ж причина завжди проста: тому що…

В автобусі панувала темрява. Пасажири, зморені дорогою, спали в усіх можливих позах, химерних і незручних. Лише я не могла заснути. Думки й спогади шмагали моє тіло, мов безжальний кат, що піднімав і опускав батіг на поранену душу.

— Тримайся, красуне, — шепотіла сама собі. — Завтра настане новий день. І звичні турботи розвіють ці ятрючі спогади, немов осінній вітер.

Начальник кричав. Його голос рвав повітря, наче іржавий ніж, але до мене вже не долітав. Я дивилася в налиті кров’ю очі й думала про інше: коли ми відчуємо свободу? Коли вдихнемо її запах на повні груди, немов перший подих після довгого занурення? Коли, зрештою, почнемо жити?

Його крик розсипався на дрібні уламки, мов скло, об яке я не поранилася. Він волає на мене — виконавицю чергової робочої «мути» з пафосною назвою «завдання». Але я розумію: він злиться не на мене. Він сам — заручник. Йому теж «прилетіло» зверху. І, на відміну від мене, йому втрачати набагато більше. Його залежність важча, бо він прив’язаний не тільки посадою, а й страхом.

Сумно спостерігати, як день за днем ми віддаємо своє єдине життя не власним мріям і не серцю, а чужому настрою, чужим бажанням, чужим наказам. Іноді настільки безглуздим, що їх навіть важко вимовити без гіркої усмішки.

Я вийшла у коридор. Ще перебуваючи під філософським фльором власних думок, несподівано врізалася у кам’яну брилу м’язів — груди співробітника, який нещодавно перевівся до нашого офісу. Піднявши голову, я зустріла погляд — блакитні озера очей, що світилися іскристою посмішкою.

Пізніше я дізнаюся: ці очі вміють змінювати відтінок. Від прозорої лагідної блакиті — до темно-синьої глибини, майже чорної від люті. І тоді вони нагадуватимуть уже не спокійну гладь, а розбурхане, нещадне Північне море.

Ми навіть не були знайомі. Я ще не знала його імені, а він уже засипав мені компліментами, ніби розкидав іскри в темряві. Він був дивний. Надто дивний. Його слова розсипалися усмішкою, а моє тіло тремтіло від дискомфорту. Язик зрадницьки відмовлявся відповідати навіть на звичайні робочі питання.

Він стояв переді мною, твердий, мов камінь. А я… я почувалася повною дурепою, яка ледве зводить докупи два слова. Уся моя впевненість розсипалася, і я виглядала незграбною поряд із цією невгамовною енергією життя, що виривалася з нього, мов язики полум’я, спалюючи і його, і все довкола.

Я не люблю дискомфорт. Я завжди тримаю контроль. Але біля нього я перетворювалася на сорокарічну школярку, яку викликали до дошки: плутала слова, плела дурниці й лише мріяла, щоб мене швидше відпустили назад, у невідомість, на задню за парту.

Не довго роздумуючи, я щось пробелькотіла на кшталт вибачення — і чкурнула коридором до свого кабінету зі швидкістю падаючого метеорита.

Відчувала його прискіпливо-притягуючий погляд на спині, аж поки похапцем не зачинила за собою двері. Ще кілька хвилин, важко дихаючи та притулившись спиною до холодного полотна, намагалася заспокоїти серце, що шалено билося в грудях. Ним я власне й відчула: гра почалася.

Що ж усе-таки передує закоханості? Як відчувається той момент, коли серце підкорюється? Чому серед тисяч пар очей наш замріяний погляд, ні з того ні з сього, зупиняється на одному, розплавляється у ньому, і ми раптом усвідомлюємо: пропали?

Жінка з її правом на романтику та бажанням кохати може жити роками, десятиліттями без почуттів, уже й не сподіваючись, що хтось з’явиться у її житті. І раптом — обірвавши погляд на комусь — розумієш: це воно.

І тоді все стабільне, розмірене життя захлинається хвилями нових почуттів. Як торнадо змітає прибережні будинки, перевертаючи все на своєму шляху, так і пізнє кохання ламає рутинні будні, мов кістки, давно відстояні, але такі знайомі.

І ніби все як завжди, а ти відчуваєш, як тисячотонна брила розчавлює твоє налагоджене, іноді, мов болото, зашкорубле життя, проте таке рідне й знайоме. Ніхто не знає, чому і в яку мить усе змінюється. А може, людині й не потрібно знати причин. Можливо, достатньо відкритися на зустріч новому… або залишити його назавжди за спиною.

Події розгорталися з космічною швидкістю: я «випадково» зустрічала його на вулиці, у коридорі, а він десять разів на день з’являвся з «терміновим» завданням. Я лише відчувала, як щоки змінюють барви — від ніжного пурпурного до яскраво-червоного.

Все було дивним і водночас незбагненним. Я забула, як це — фліртувати, романтизувати. Життя «як у всіх» раптом розсипалося, і десь глибоко всередині я відчувала, як юність, що колись промайнула, проривається крізь жіночу зрілість.

Було страшно і цікаво одночасно. Я ще не закохувалася в нього… і вже закохувалася водночас. Зберігати спокій під таким ритмічним, непередбачуваним залицянням було ой як непросто!

Він ненароком торкався моєї руки в коридорі, підходив надто близько, щось шепочучи. Я нічого не чула. Лише вдихала свіжий аромат дорогого парфуму, змішаного із запаморочливим запахом чоловічих феромонів і тихим, пекучим бажанням, яке я відчувала кожною клітиною свого тіла.