Любов без відповіді…кохання без взаємности…

Я часто думаю, чому жінки здатні закохуватись без взаємности. Може, тому що для нас саме почуття — це вже подарунок. Ми вміємо будувати цілі світи всередині себе, вміємо вдихати сенс у мовчання, у випадковий погляд, у ледь відчутний дотик. Ми віримо у «можливе», навіть якщо воно ніколи не стане «реальним».

Закохуючись, я наче торкаюся таємниці — тієї, що робить мене живою. У ці миті мені не потрібні докази чи гарантії, бо кохання само по собі дає відчуття тепла. І навіть якщо у відповідь лише тиша, серце вперто розцвітає.

Жінка закохується не завжди у чоловіка — вона закохується у мрію, у відображення власної ніжності, у відчуття, що здатна віддавати. Це сила і водночас слабкість. Бо любов, яку не поділили, болить. Але навіть цей біль нагадує, що моє серце здатне горіти.

Можливо, саме тому ми, іноді йдемо цим шляхом — навіть якщо він веде в нікуди. Бо по дорозі - знаходимо себе.

У нашому серці завжди живе наївність — солодка і небезпечна. Кажуть, дорослішання вчить нас обережності. Але є щось у жіночій душі, що назавжди залишається дівочим: здатність закохуватись без причини, без взаємности, ніби на мить.

Це сталося восени.
Місто тоді пахло свіжозмеленою кавою та вологим листям, а повітря було прозоре, як кришталь. Я поспішала на пари, ховаючи руки в рукавах пальта, і саме тоді побачила його.

Він стояв біля маленької кав’ярні на розі вулиці. У руках тримав книжку, нахилившись трохи вперед, ніби слухав слова, заховані між рядками. Люди проходили повз нього, квапливі й байдужі, а він здавався створеним для іншого виміру — спокійного, відстороненого, мовби зітканого з тиші.

Я не знала його імені. Не знала нічого про нього. Але щось невидиме раптово притягнуло мене до цього образу.

З того дня я змінила свій маршрут. Вранці йшла тією ж вулицею, лише з однією метою: знову побачити його. І щоразу він був там — з тією ж книжкою, тим самим відстороненим виразом обличчя.

Я почала вигадувати його життя.
У моїй уяві він був поетом, що пише вірші ночами й п’є каву на розі цієї вулиці лише тому, що тут — особливе світло. Інколи він ставав мандрівником, який бачив світанки над океанами й збирав у серці тисячі історій. А іноді мені здавалось, що він просто чекає на когось… можливо, навіть на мене.

У цих фантазіях я губила відчуття часу.
Вигадані розмови були теплішими, ніж реальні. Ненаписані листи здавались щирішими, ніж ті, які я колись відправляла. У них він слухав мене, розумів, відповідав усмішкою на мої слова. У цих ілюзіях я вперше відчувала себе по-справжньому живою.

Одного ранку я наважилась. Мені здалося, що варто лише ступити вперед — і мій вигаданий світ оживе.

Я зробила крок.
— Вибачте… — голос мій тремтів. — Яку книжку ви читаєте?

Він підняв погляд.
Уперше його очі зустрілися з моїми. Але в цих очах не було ані вогню, ані допитливості. Лише легка втома, мовби я відволікла його від думок, які мали більшу вагу.

— Це філософія, — відповів він коротко й одразу відвернувся, рушаючи далі.

Наступні дні були схожі на безкінечний дощ.
Я все ще бачила його здалеку, але вже не наважувалася підійти. Байдужість у його словах розсипала мої фантазії на дрібні скалки. Він був просто людиною. І в його світі для мене не було місця.

Я відчувала сором. За те, що так легко дозволила серцю підкоритись вигадці. За те, що створила цілий всесвіт довкола випадкової зустрічі. Але водночас у мені жила й ніжність. Бо цей всесвіт, хай і крихкий, подарував мені стільки світла.

Одного дня я перестала ходити тією вулицею.
І все ж щоразу, коли запах кави змішується з осіннім листям, у мені прокидається спогад. Про себе, яка здатна так сильно відчувати.

Бо жінка часто закохуються не в чоловіків, а у власні мрії. У дзеркало, в якому відображається її здатність любити, вірити, чекати. І навіть якщо ця любов залишається без відповіді, вона не зникає безслідно. Вона перетворюється на досвід і силу.

Я вже не шукаю його серед натовпу.
Але я знаю: там, де одного разу зацвіли ілюзії, завжди залишиться маленький сад.

Я іноді запитую себе: а може, він просто був символом для мене? Знаком, що з’являється тоді, коли ми готові прокинутися до власного життя?

Я не знаю, що це було. А можливо, саме ілюзії і є найчистішою формою кохання, бо вони не потребують нічого у відповідь.

Можливо, все закінчилося ще тоді, коли я вперше побачила його з книжкою. А може, все лише починається зараз — у мені.

Хто знає?