Вона ще дихає (навіть після зради…)

Вечоріло.

Повітря пахло смолистим вітром і вологою, ніби щойно пройшла літня злива, яка залишила після себе не калюжі, а спогади. Вона зупинилася на мить, заплющила очі й вдихнула глибоко, до самих ключиць, ніби намагаючись надихатися наперед — на чорніші дні, коли буде важче. А ще — ніби доводила собі, що вона може. Що вміє. Що знову дихає.

Бо тоді, в перші хвилини після зради, вона забула, як це — дихати. Її груди стягнуло крижаною кам’яною брилою, що навалилася зсередини. Її серце билося — швидко, важко, глухо, як молот по пустоті — і цей стукіт лунав у скронях, нагадуючи про те, що вона все ще жива. Що навіть після зради тіло продовжує свою роботу. Якось. Механічно.

Бо найважливіше — вона знову дихає і знає: шедеври не пишуться, вони існують самі  по собі. Вона на мить ніби заснула і поринула в спогади:

Пригадалося… Їй близько трьох років. Літо. Село. Стоїть на подвір’ї біля маленького ровера. Тато, стомлений, але усміхнений, щойно повернувся з роботи. Він бере її на руки і підкидає догори. Мить польоту — і все зупиняється. Сонце, небо, запах пилюки, теплі руки. Цей кадр — ніби спалах фотоапарата — вона пам’ятає вже більше сорока років.

І більше таких яскравих спогадів немає. Все інше — наче в тумані: позитивні картинки змішані з болем, який дряпає мозок і краде радість від того, що так гучно рекламують як «життя тут і зараз».

Вона не білка в колесі. Вона — дурна курка, яка біжить без голови. Пам’ятаєте, як вони бігають? У нашому дитинстві курей рубали часто — час такий, село таке.

А ще згадала хованки. Цілими днями, до темряви. А коли у селі було весілля і дорослі забували про дітей, ті натягували нитку через дорогу, сміялися і лякали п’яних дядьків, які поверталися додому. І як же шалено калатало серце, коли ти лежиш, не рухаєшся, а кроки зовсім поруч.

То був її світ. Простий, але чарівний. І навіть тоді, коли вперше на уроці їй сказали: «ти не красуня», і вона хотіла зникнути під партою, десь глибоко знала — у ній є світло.

Вона малювала, співала, танцювала, мріяла про сцену. Мама за одну ніч пошила жовтогаряче плаття з відкритими плечима. І хоч воно шокувало пуританських виховательок, для неї це був символ, що вона особлива.

А потім… Потім у якийсь день, у якийсь вечір, вона вирішила, що не стане жінкою для кохання. Не знає, коли це сталося — можливо, після чергового весілля, з якого поверталася заплакана. Можливо, після дзеркала, в якому бачила себе «не такою».

Виринула зі спогадів. Стільки років разом – і ось зрада, брехня. Було огидно від липкого усвідомлення правди.

Потім усе зміниться. Минуть дні, тижні, може, й місяці. Вона знову стане «функціональною». Навчиться підписувати папери без тремтіння в пальцях. Ділитиме майно, а ще — болісніше — дитячі спогади, наче це щось, що теж можна поділити.

«Так буває, — скаже вона дітям, стискаючи в собі всі уламки болю, — таке життя. Люди перестають кохати одне одного. І розстаються».

Це все буде потім. Колись. У недалекому майбутньому.

А сьогодні…Сьогодні вона просто йде. Вуличками міста. Або парком, де дерева шумлять зеленим затишком. Вітер торкається обличчя ніжно, як колись торкалася його рука. Сонце ховається за дахи будинків, але вона його не фотографує. Вона просто дивиться. Бо зараз у неї немає потреби щось зберігати — вона втратила те, що вважала вічним.

Вона думає. Про майбутнє. Про те, чи знову довіриться. Чи знову дозволить собі любити. І лякається цієї думки — так само, як лякається нової зради, нової втрати, нового болю.

Життя нічого не обіцяло. Воно не обіцяло бути справедливим. Воно не обіцяло, що любити — означає бути любленою навзаєм. Воно не дало гарантії, що відданість повертається відданістю. Воно — як море: іноді штиль, іноді буря. А іноді ти просто тонеш.

І все ж, вона не втонула. Вона пройшла цей вечір, і ще один, і ще.

Одного ранку вона прокинулася і не заплакала. Просто встала. Зварила каву. Подивилася у вікно. Сонце піднімалося, мовби нічого не сталося. І вона відчула — легкий, майже непомітний дотик всередині — що десь там, глибоко, знову прокидається життя.

Це було не щастя. Не радість. Але — щось схоже на спокій. На згоду. На початок.

Бо жити — це не про те, щоб завжди бути щасливою. Це про те, щоб бути. Щоб дихати, навіть тоді, коли повітря здається порожнім. Щоб ходити вулицями вечірнього міста і знати — ти тут, ти є, ти жива.

І хоч поки ще не смієшся — але вже не плачеш.

Тепер вона знає: зрада — це не кінець. Це тріщина. І крізь неї, рано чи пізно, проб’ється світло. Може, не до кінця. Може, тільки тонким променем. Але вистачить, щоб розгледіти дорогу вперед.

А поки — вона просто йде. Без плану. Без очікувань. Просто слухає свої кроки і вчиться довіряти землі під ногами.

Знову.