Дружба, якої не було.....

До пізньої ночі я перечитувала старі листи. Коробка завалилася десь на дні шафи, й випадково випала мені під руки, коли знову переставляла речі з місця на місце. А всередині — цілий скарб, якому вже понад двадцять років.

Дні нині такі світлі, спокійні, наче зіткані з тепла. Зранку — термальні басейни, увечері — горнятко гарячого какао. І десь там, між парами води й затишком, неначе випадковий відблиск у дзеркалі, прокидаються давні спогади. Наче хтось відмикає заіржавілі двері, і раптом з гуркотом злітає цілий пласт замурованого життя.

Тоді розумієш: ти ще жива. Ти не зникла. Ти борсалася крізь хащі, збивала руки й коліна, але нарешті торкаєшся себе справжньої. Себе, яку колись загубила.

Я піднімаю голову до зимового неба, стискаю в пальцях горнятко так, що аж хрускотить порцеляна, і шепочу: «Хто ти, жінко? Давай, знайомитись заново…»

Час залишає на нас сліди — як дощ і вітер на деревині. Я почуваюся старим підвіконником у хатині: облуплена фарба, тріщини, подряпини. Колись свіжа й рівна, тепер — роз’їдена роками. Але ваза з трояндами досі стоїть. Це мої мрії, моя любов, мій вогонь. І я їх берегтиму, навіть якщо світ скаже, що пізно.

Та коли я закрила коробку з листами, біль прорізав теплу піну спогадів. Там були її листи. І його.
Дарина… і він.
Я досі не знаю, що болить сильніше — її зрада чи його мовчання.

Бо хіба дружба витримує, коли дівчина, яку вважала сестрою, потай зустрічається з твоїм хлопцем?
Хіба любов існує, коли він, дивлячись тобі в очі, присягається у відданості, а за кілька годин іде до іншої?

І, може, найбільший жах у тому, що я пробачила. Їй. Йому. Усім. Тільки не собі.

Я довго не наважувалася торкатися тих листів. Але саме вони відчинили мені двері у спогади, які пахли і гіркотою, і солодом одночасно.

З Дариною ми були нерозлучні. Кімната в гуртожитку, підручники, кав’ярні, нічні прогулянки по місту — ми ділили все. І навіть хлопців обговорювали чесно й відверто, сміючись до сліз. Тоді мені здавалося: ну хто, як не вона, завжди буде поруч?

І ось він.
Його усмішка в аудиторії, його зошит, який він забув на лавці, і моє дурнувате серце, що тріпотіло, мов пташка в клітці. Він умів говорити так, що ти вірила: світ створений для тебе. Я й не помітила, як уся моє життя почало крутитися довколо нього.

Та одного вечора все перевернулося. Ми з Дариною поверталися з лекцій, сміялися з якоїсь дрібниці.

І тут вона сказала:
— Уявляєш, ми з ним учора бачилися. Так випадково… Він проводжав мене аж до гуртожитку.

Я спочатку не надала цьому значення. Але потім почали з’являтися дрібні натяки. Її погляд, що ставав винуватим, коли він заходив до аудиторії. Їхнє мовчання, занадто напружене, коли я була поруч.

І врешті — той вечір, коли я застала їх разом. Нічого особливого, лише звичайна кімната, її сміх, його рука на спинці її стільця. В моєму серці тоді щось надломилося так, що злам чувся гучніше за всі слова.

Вона намагалася пояснити, що це «нічого не означає». Він дивився прямо мені в очі й мовчав. Це мовчання було гірше, ніж будь-яке зізнання. Бо в ньому жила правда.

Я пішла. Не кричала, не била дверима, не плакала тоді. Лише пам’ятаю, як у коридорі гуртожитку, стискаючи в руках ключі, шепотіла собі під ніс:
— У мене більше немає подруги. У мене більше немає коханого. У мене немає нікого.

Минуло кілька днів. Мені здавалося, якщо я не чую його голосу, то зможу вдавати, що нічого не сталося. Але одного вечора він усе ж знайшов мене.

Я сиділа на лавці біля гуртожитку, закутавшись у шалик, ніби він міг захистити мене від усього світу. І раптом почула знайомі кроки. Я знала ці кроки на пам'ять.

— Можна? — тихо запитав він, ніби боявся злякати.

Я мовчала. Тоді він сів поряд. Довго дивився кудись у темряву, перш ніж заговорити:

— Це не те, що ти думаєш… У нас з Дариною нічого не було. Вона просто… вона завжди була поруч, коли ти відштовхувала мене.

Я здригнулася.
— Відштовхувала? — мій голос зірвався. — Це я? Це я винна, що ти дивився на неї так, наче вона — сонце, а я лише тінь?

Він схопився за голову.
— Ти не розумієш… Я заплутався. Мені здавалося, що ти далека, що ти живеш своїми книгами, своїм світом… А вона була просто. Легка.

Його слова вдаряли, наче камінням по серцю.

— А я? — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози. — Я була для тебе ким? Заплутаною задачею? Порожнім місцем?

Він мовчав. І це мовчання стало вироком.

Тоді я підвелася, подивилася на нього востаннє і сказала:
— Знаєш, пояснення іноді ранять більше, ніж сама зрада. Бо вони показують, що все було усвідомлено.

І пішла. На цей раз — назавжди.

Минуло багато років. Кожен прожитий день ніби відсував той біль далі, але коли я випадково знайшла коробку зі старими листами — час зник. Він знову був поруч. Його почерк, кривуватий, поспішний, такий рідний… Кожне слово палило пальці.

Я сиділа на підлозі, серед жовтуватих конвертів, і відчувала, як серце знову стає двадцятирічним — беззахисним, довірливим, закоханим. І тоді згадалося: як я пішла того вечора, як більше не поверталася, як він ще тижнями чатував під дверима гуртожитку, а потім зник назавжди.

Здавалося, історія закінчена. Але доля любить іронію.

Ми зустрілися випадково. Я відчула на собі чийсь погляд.

Він.

Посивілий, змужнілий, у дорогому пальті. Його очі лишилися тими самими — тривожними, винними, шукаючими. На мить я навіть подумала: «А що, якби?..» Але відразу згадала холод тієї ночі, коли йшла, і тепло чужого погляду, що розбило мою юність.

— Привіт.
— Привіт, — відповіла я, стискаючи в кишені долоню так, щоб ніщо не здалося простішим, ніж є насправді.

Між нами зависла тиша. Не романтична — вирокова.

Ми вже були різними. Листи залишилися у минулому.

Я посміхнулася та пішла. Як колись.