ІІІ. Там, де гори шепочуть

Наступного ранку я прокинулась із думками про Руслана. Щось постійно не давало мені спокою. Можливо, я йому подобаюсь. Правду кажуть: як здається - хреститись. Я справді не  думала, наскільки помилятись.

Біля майже згаслого вогнища нікого не було. Надто рано. Як же я люблю ці ранні підйоми:  встаєш одночасно з сонцем, коли небосхил переливається ніжно-рожевим, переходячи у золотисто- жовтий. Є лише спів птахів, свіжа прохолода світанку, ти і горнятко запашної кави.

Затиснувши в руках металеву кружку, я вдихала гіркий аромат напою, і в цю мить наткнулась на крижаний, відсторонений погляд Руслана, який щойно вийшов із намету. Невпевнено буркнувши: «Доброго ранку», одразу відвернувся.

У чому ми, жінки, так часто помиляємось, то це у власному тлумаченні чоловічої поведінки. Я за ніч мало не «приміряла фату», а він дивився на мене холодно, майже з відразою. Його погляд обпікав сильніше, ніж під час нашого знайомства. Ці двоякі сигнали завжди небезпечні, але зрозумію я це лише через багато років.

Весь мій ранковий піднесений настрій, як рукою зняло. В голові закрутилися тисячі думок: що трапилось, чому він такий? Чи, може, я вчора ляпнула щось зайве? Не знаючи відповіді,  просто прийняла його гру: гордо відвернулась і зробила вигляд, що теж не маю бажання розмовляти.

У мовчанні ми зустріли решту групи. Швидко порадившись, вирішили прогулятися. Погода була напрочуд ясною. Карпати люблять жартувати з мандрівниками — раптово міняти настрій, наче примхлива дівчина, але цього ранку все довкола дихало спокоєм.

Коли ми переходили вузькі потічки, хлопці подавали нам руки, аби ми не посковзнулися на камінні. Усі, окрім Руслана, який тримався осторонь.

— Ой, едельвейс! — верескливо вигукнула Дарина.

І справді, високо на кам’янистому схилі, хоч і не надто стрімкому, але для новачків небезпечному, переливався ніжними барвами рідкісний карпатський красень.

Дарина не зводила з Віктора замріяних очей. Проте, хлопець точно не мав наміру виконувати її примху.

— Це занадто високо. Не дивись на мене, — відказав холодно. — Я не ризикну.

Несподівано для всіх Руслан, мов тінь, перестрибнув через потічок і наступної миті вже карабкався вгору. У мене завмерло серце, я не могла відвести від нього погляду. Ще мить — і квітка була в його руках. Це було мужньо, справжньо. Я вже приготувалася прийняти цей дар, навіть подумки пробачивши йому холодний ранок.

Але, на моє здивування, Руслан підійшов не до мене. Простягнув квітку Дарині. Вона зашарілась, а я відчула, як серце з гуркотом впало десь глибоко всередину.

Картина стала кришталево ясною: Руслан закоханий у Дарину. А я для нього — лише прикриття, відволікання від Віктора. Це був такий удар по моєму жіночому самолюбству, що мені бракувало повітря. Боліло так, ніби хтось вирвав шматок шкіри.

Я зблідла. Настрій, який ще вчора здавався романтичним, тепер перетворився на гіркий і безбарвний.

Ми рушили далі стежкою, та я вже не чула ні співу пташок, ні шуму вітру в ялицях. У голові було лише одне: чи я й справді лише вигадала собі все?

Руслан ішов попереду, а я… Я ковтала сльози й намагалася не видати себе.

Ми йшли мовчки. Гірська стежка вилася вгору, під ногами тріщали сухі гілки, а в голові не вщухав гул образи. Я намагалася йти рівно, не виділятись, та серце билося так сильно, ніби ось-ось вистрибне назовні.

Дарина сяяла від щастя, грайливо сміючись над кожним словом Руслана. Він відповідав скупо, але не відвертався від неї, і цього вистачало, аби в мені повільно наростав вулкан.

Під час одного з підйомів стежка виявилася слизькою після нічного дощу. Я необережно ступила на вологий камінь і майже втратила рівновагу, та чиясь сильна рука міцно схопила мене за лікоть.

— Обережніше, — тихо сказав Руслан. У його голосі не було ані глузування, ані усмішки — лише суха стриманість.

Він на мить зупинився, потайки заліз до кишені куртки й дістав тоненьку гілочку ліщини з трьома горішками. Простягнув її мені, нахилившись майже непомітно для інших.

— Три горішки для Попелюшки, — майже прошепотів.

Я мовчки взяла дарунок з його долоні. Роздратовано кивнула й одразу відвернулась, пропустивши слова повз вуха. «Дарині — квітка зі скелі, а мені… горішки, наче якась дитяча забавка», — з гіркотою подумала. Було зрозуміло: Руслан і справді використовує мене як прикриття перед Віктором, аби той нічого не запідозрив.

Я стиснула гілочку так сильно, що нігті впилися в шкірку горіхів. Обпалило почуття приниження. Водночас у душі проривалося щось інше — злість, яка розпалювала мене.

Я наздогнала групу і, щоб приховати внутрішню бурю, заговорила з Віктором, усміхаючись до нього дещо штучно, але так, щоб Руслан обов’язково це помітив. Його погляд спіймав мене вже за кілька хвилин: темний, палаючий, той самий, від якого важко було втекти.

Тієї миті я усвідомила: якщо він і справді грається, то ця гра небезпечніша, ніж я думала. Бо тепер у ній були не лише квіти чи горішки, а щось, що могло залишити порізи на моєму серці.

Ми рушили далі, я відчувала: він буквально горить поряд, хоч і мовчить. Коли стежка звузилась, і ми мусили йти один за одним, Руслан опинився позаду мене. Його кроки були важкі, стримані. І раптом, у момент, коли я знову мало не посковзнулася на камені, він різко обхопив мене за талію, утримуючи над потоком.

Я навіть не встигла видихнути, як відчула, що він не поспішає відпускати. Його руки стискали мене занадто міцно, а дихання гарячим вітром торкалося шиї.

— Ти свідомо мене зводиш із розуму? — прошепотів він хрипко, так близько, що слова обпекли шкіру.

Я завмерла. Хотіла вирватися, але тіло відмовилось слухатись. Лише серце шалено калатало, мов птах у клітці.

— Відпусти, — ледве вимовила я, але голос зрадливо тремтів.

Він нахилився ще ближче, його губи ковзнули так близько біля мого вуха, що по спині пробігли сироти.
— Не хочу, — сказав Руслан тихо, але твердо.