Там, де гори шепочуть

Трохи оговтавшись від жаху (в основному, мого), наша невелика дружня команда рушила далі. Цього разу підйом виявився не таким крутим. Дарина безупинно теревенила про «подвиги Руслана». З її слів, я зрозуміла, що він був найкращим другом Віктора, тому Даринка знала його давно і щиро ним захоплювалась. Я ж її захоплення не поділяла, якщо чесно. Звісно, я була вдячна, як це не банально звучить - але він таки врятував мене. Та все ж, було в тих синіх очах щось неприємне: я відчувала бурю емоцій, здебільшого негативних. Це  не залежало від мого бажання чи настрою. Спілкування з юнаком, навіть коротке, поверхове давалось важко.

З іншими ж я легко знайшла спільну мову. Ми багато сміялись, ділились враженнями та позитивом. Це було просто й невимушено, мов струмок, чиї прозорі води ніжно, неспішно впадають у блакить річки. А ось комунікація з Русланом, якщо ті короткі діалоги можна так назвати (швидше – «перегавкування»), нагадували потужні хвилі океану в темну ніч.

Згодом, моє прагнення звести її нанівець стали помітними і, на мою велику радість, підтримані. Руслан теж уникав мене і наша ворожість стала більш помітною серед загального товариського настрою.

На одному з погорбів ми зупинились перепочити та зробити спільне фото на згадку. У ті часи кожен кадр був на вагу золота. Ми довго «виставлялися», щоб знімок вийшов якомога кращим. Дарина без кінця тасувала нас, наче колоду карт. І звичайно ж, я опинилась поряд з Русланом. Ми намагались збільшити дистанцію, проте серед такої купи людей це було нереально. Здавалося минула вічність, перш ніж Дарина нарешті вигукнула:

• Готово. Тепер можна фотографуватися!

Те фото я зберігаю досі. Через стільки років, кольори лише трохи потьмяніли, але емоції на наших обличчях залишились тими ж…

Наметове містечко ми розбили швидко. Численні мужні чоловічі руки неабияк цьому сприяли. Місце обрали надзвичайне: галявина оточена гірськими масивами, лісом, а трохи нижче гуркотіла річка. Коли сонце зранку вставало, а увечері ховалось за деревами, жодних   ретритів і медитацій не потрібно – природа дарувала спокій і заколисувало тишею.

Попереду чекало приготування вечері, а усім було ліньки. Народу багато, хотілось ще прогулятись. Тут раптом Дарина запропонувала піти вдвох до лісу, попліткувати й трохи перепочити від гомінкої компанії. Я зраділа: можна було ще на годинку відкласти клопоти з їжею.

•  Якраз повернемось – багаття розгориться, - переконувала мене подруга, хоч це й так було очевидним.

Не сказавши нікому й слова, ми рушили стежкою в гори. Домовились далеко не відходити, щоб не заблукати. Це було те, що треба. Тиша, дзюркотіння струмка, спів пташок і повне занурення в захопливий світ природи. Раптом неподалік хруснула гілка і ми, наполохані, замовкли.

• Ти це чула? – шепіт подруги розірвав несподівану тишу.
• Авжеж, - кивнула.

Ми відійшли недалеко, тому особливо не злякались. До нас ще долинав веселий регіт хлопців: хтось витягнув м’яч, і вони то грали у футбол, то в щось схоже на баскетбол, женучи один одного по галявині. Власне, саме тому ми й пішли прогулятися — сидіти поруч і слухати той гармидер зовсім не хотілося.

Ми ще стояли нерухомо, коли почули чіткі кроки, а за мить помітили чоловіка, що вийшов з-за дерев і попрямував у наш бік.

— О, дівчата, що ви тут робите? — привітався він, а почувши шум неподалік, відразу зрозумів, звідки ми. — Гриби шукаєте?

Ми синхронно закивали. Перед нами стояв звичайний сільський чоловік у робочому одязі — видно, повертався додому після важкого дня. Його усмішка була проста й доброзичлива.

Ми теж усміхнулися, остаточно заспокоївшись, і неквапом рушили далі. Час минув непомітно — година, а може й більше. Та коли до нас почали долинати все голосніші вигуки й метушня з табору, стало ясно: хлопці нарешті помітили нашу відсутність і розпочали пошуки.

— Нічого страшного, — махнула рукою Дарина. — Я трохи посварилася з Віктором. Нехай понервує.

— Нехай понервує, — повторила вона вже більш філософським тоном, і в її очах промайнув вогник пустощів.

Мені ж, якщо чесно, було байдуже. Ці люди лишалися для мене майже чужими, ніхто там особливо мною не переймався, як і я ними. То ж я лише кивнула, підтримуючи подругу в її своєрідному «виховному процесі».

Ми знову присіли на камінь біля струмка, коли з-за дерев почувся знайомий голос:

— Нарешті! — Руслан вийшов на стежку, роздратований і похмурий. Його погляд був важким, голос різким. — Ви взагалі в своєму розумі? Гори, ліс, вечір на носі! А ви бродите тут, мов малі діти!

Я спробувала щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Дарина ж лише зухвало зиркнула спідлоба.
— Ми ж недалеко відійшли. Чого кричати?

— Недалеко?! — Руслан майже вибухнув. — Та ми вже пів табору на ноги підняли, думаємо, що з вами сталося!

У цей час з’явився Віктор. Він ішов повільно, з байдужим виразом обличчя, і навіть не виглядав стурбованим.
— Та годі вже, Руслане, — буркнув, — вони ж повернулися. Чого роздувати з мухи слона?

Руслан зиркнув на нього так, що будь-хто інший, напевне, замовк би, але Віктор лише знизав плечима і відвернувся.

Дарина скривила губи у посмішці й тихо, майже переможно, шепнула мені:
— От бачиш, я ж казала, нехай понервує.

Я не відповіла. Дивилася лише на Руслана: у його погляді палахкотів справжній гнів, та десь глибше в очах ховалася тривога.

Він різко розвернувся й кинув:
— Ходімо.

Ми рушили, і я чітко відчувала різницю: Віктору було все одно, а Руслан, хай і злився, але хвилювався по-справжньому.

Йшли мовчки. Руслан - попереду, крокував швидко та ритмічно, неначе з кожним кроком намагався опанувати свій гнів. Позаду неквапливо плентався Віктор, розглядаючи дерева й насвистуючи щось собі під ніс, ніби його все це не обходило. Я здивувалась його байдужості, тоді здивувалась. А вже через рік, пам’ятаю: він так же легко покинув Дарину, не прийшов на випускний, і я довго допомагала подрузі оговтатись від болю. Це було надто підло й ницо, ось так залишати людину – на роздоріжжі життя, без пояснень і останнього: пробач.