Там, де гори шепочуть

Я успішно склала сесію і, на диво для себе, не відмовилася, коли подруга запропонувала приєднатися до компанії її хлопця, які вирішили відсвяткувати закінчення Політехніки біля підніжжя Говерли. Особливих планів на літо в мене не було, тож ідея провести кілька тижнів на природі, серед гір і абсолютно нових людей, видалася мені дуже доречною.

Знаєте, бувають такі періоди, коли життя ніби завмирає — все однаково, звично, без подій. І раптом, наче промінь з неба, з’являється саме те, що тобі потрібно. Хтось називає це подарунком долі, хтось – втручанням вищих сил, хтось – просто везінням. Я ж подумала: яка різниця, як це називати, якщо воно відчувається, наче ковток свіжого повітря після затхлої кімнати? Саме з цим настроєм я й пакувала речі в дорогу.

Треба зізнатися, це був мій перший відпочинок у такому «дикому» форматі. Так, я подорожувала раніше, але завжди обирала більш-менш комфортні умови. А тут — намети, вогнище, гори, тиша і повне перезавантаження в новій компанії.

Ми сиділи на сумках, чекаючи потяга, й безтурботно сміялися, фантазуючи про майбутні пригоди. Було так легко й по-дитячому весело! Нарешті долинув протяжний гудок, і невдовзі з’явився силует потягу. Стоянка була всього на п’ять хвилин, а всередині вже чекали випускники Політехніки. Ми швидко закинули наплічники й заметушилися, шукаючи місця.

Дорога мала бути довгою — всю ніч. Але саме там, у тісному купе, поруч зі сміхом і гітарними акордами, почались нові знайомства, що вдихнули свіжий ковток повітря у буденну сірість.

Як же я люблю подорожувати! У кожному вікні – своя історія, у кожному купе – маленький світ. Потяг вчить відчувати рух часу і простору, ніби життя саме підказує: усе минає, але водночас усе з’єднане єдиною дорогою.

Якась дитина сміється у сусідньому вагоні, хтось замріяно дивиться у вікно, тримаючи в руках книгу чи телефон, хтось куняє, сховавшись у плед. І ти стаєш частиною цього спільного подорожнього ритму.

Ти ще не домчав, до своєї станції, але вже не там, звідки поїхав. Це ніби простір між майбутнім та минулим, в якому є лише одна мить, ця.

Я вмостилася біля вікна, спостерігаючи, як у сутінках миготять вогники ліхтарів. Час від часу хлопці кидали в мій бік зацікавлені погляди. Звісно, я не вважалась «писаною красунею», але конкуренції особливо й не було — ха-ха. Дарина ніжно пригорнулася до свого Віктора, ще одна пара закохано зазирала одне одному в вічі. Лише я залишалася самотньою серед кількох хлопців, принаймні троє з яких намагалися привернути мою увагу.

Серед них був один, який різко контрастував. Руслан немигаючим поглядом голубих очей дивився у вікно та раз за разом кидав в мою сторону, зверхні, трохи засуджуючі (я не зрозуміла чого) погляди. У ньому було щось таке, що одразу відштовхувало: ці гострі погляди, зухвалі коментарі, ніби навмисні спроби «зачепити за живе». Він умів дратувати й водночас… примушував ніби помічати більше. Я його остерігалась, намагалась ігнорувати та триматися на відстані, наскільки це було можливим в тісному просторі купе.

Навіть зранку, коли ми пересіли з душного потяга в електричку, яка мчала нас казковими гірськими краєвидами Карпат, він то кидав іронічні коментарі, то жартував «недоречно», то глузливо підколював, ніби перевіряючи мою реакцію, коли хтось з юнаків забирав у мене сумку, чи подавав руку на особливо швидких віражах.

— Ти точно витримаєш похід? — кинув якось, коли я намагалась стрибнути на землю в пункті нашого призначення з чиєюсь допомогою. Я лише зло стрельнула очима і промовчала, а він на мить примружився — наче між нами почалось якесь незрозуміле змагання з ненависті. Я вирішила більше не звертати на нього уваги, і не дозволити зіпсувати довгоочікуваний відпочинок.

Попереду нас чекав достатньо складний підйом до місця таборування. Для мене це було вперше і вже через недовгий час, втомившись, я була щаслива, що попереду виднілось зламане дерево, на яке можна присісти та відхекатись.

Далі все замелькотіло, мов у дешевому кіно. Поштовх позаду і не втримавши рівновагу - я майже кубарем пролетіла кілька метрів, гепнулась на найм’якішу частину свого тіла. Добре, що природа мене нею не обділила. Падіння було хоч болісним, проте не фатальним.

Сказати, що я була шокована – це нічого не сказати. Минула мить, я ще не встигла оговтатись, як хтось вже допомагав мені звестись на ноги. Я оглянулась і вперіщилась в сталеві груди.  Він був високий – десь під два метри точно. Ошелешено підняла голову і мороз пробіг по тілу. Голубі очі стали темно-синіми і були дуже близько, надто близько. Я якось не відразу зрозуміла, що він злий, навіть більше, він був розлючений.

• Що ти робиш! В тебе є голова! Ти ж в горах! А вони не жартують!

Руслан потягнув мене за руку, і в ту ж злощасну мить ми опинились біля зламаного дерева. Він махав руками, щось пояснюючи, а я оторопіло дивилась вниз, де на пеньку, у промінні вранішнього сонечка, грілось сімейство гадюк з дітками. Великі, темні тіла перепліталися між собою, а серед них звивалося кілька тоненьких «діток», що здавалися ще страшнішими у своїй живій рухливості.

Я позадкувала і вперлась в хлопця. Ноги трусились, і якби не гарячі руки, я б, напевне, знову звалилась. Всередині все стиснулось в крижаний клубок.

— Спокійно, — хлопець нахилився, голос зазвучав низько й твердо, мов загартований камінь. — Не роби різких рухів. Відходимо повільно.

Я закивала, продовжуючи ковтати повітря пересохлими губами. Жоден звук не вирвався з горла. Я швидше відчула, ніж усвідомила, що його рука все ще владно стискає мою. Зрозумівши двоякість моменту – раптово вирвалась з міцної долоні.

Юнак нахилився так близько, що його дихання відчувало навіть моє волосся.

— Чуєш мене?
— Так, — прошепотіла і не поворухнулась більше.

Наші очі знову застрілись. У погляді ще був гнів, проте полум’я повільно згасало і там, у глибині, з’явилось ще щось. – Привиділось, - пробурмотіла я про себе. Але це лякало більше, ніж кубло змій, що вже залишилось в минулому.