Табір розбитих сердець

Студентське життя повне хаосу. В хорошому розумінні цього слова. Дні минають швидко і яскраво, мов хтось прокручує слайди в динамічному фільмі. Це ти вже усвідомлюєш згодом: у поважному віці, зі стабільними сіро-одноманітними буднями, що студентські роки назавжди залишаться в пам’яті спалахами молодості та запахом безтурботного щастя.

Я приїхала в табір наприкінці липня — на педагогічну практику. Місто лишилось десь далеко, з його гулом і запиленими маршрутками, а тут — пахло соснами, теплою смолою та озером, яке виднілась за схилом. Мені видали ключ від маленької кімнати в корпусі, розклад дня і групу дітей. Я була схвильована і не усвідомлювала, як витерплю ці три тижні. Після важких екзаменів хотілось лише спокою і чудового літнього відпочинку.

Олексій з’явився у дверях їдальні вже на обіді. Високий, засмаглий, світловолосий, з наплічником, на якому висів брелок у формі літачка. Він приїхав з іншого міста, теж на практику. Ми привіталися звичайним «Привіт», але відчуття, що ми вже знайомі, чомусь не відпускало.

Перші дні промайнули швидко. Ми бачилися на зборах, на зарядці, іноді — у їдальні. Я помічала, що він легко знаходить спільну мову з дітьми, жартує, вигадує ігри, і в ньому було щось таке, що змушувало навіть дорослих посміхатися.

Одного дня після обіду діти вмовили нас піти на озеро. Сонце пекло так, що навіть пісок здавався гарячим.
— Будемо грати в «Піратів і скарб»! — крикнув Сашко, мій найголосніший вихованець.

Олексій миттєво підхопив ідею: роздав комусь пластикові відерця, комусь старі ложки, і ми почали «копати» скарб прямо біля води.
— Якщо знайдемо — поділимо порівну! — жартував він.
— Я теж претендую, — сказала я.
— Ти будеш головним суддею, — примружився він, — а головним суддям дістається найцінніше.

Діти сміялися, бризки летіли на всі боки, хтось звалився в пісок, хтось намочив футболку. Я зрозуміла, що він уміє створювати відчуття свята так легко, що навіть я, зазвичай стримана, сміялася голосніше за всіх.

Коли діти відволіклися на воду, він нахилився й тихо сказав:
— Думаю, скарб я вже знайшов.
Я вдавала, що не зрозуміла. Але серце вперше стукнуло сильніше.

За два дні до від’їзду нас поставили разом на репетицію гала-концерту. У залі панував безлад: діти бігали з костюмами, хтось загубив взуття, мікрофони тріщали. Олексій жартував, розкидав смішки направо й наліво, але сцена розвалювалася на очах.

— Можеш хоч на п’ять хвилин зосередитися? — вирвалося в мене різкіше, ніж я хотіла.
— А ти можеш хоч на хвилину розслабитися? — відрізав він.

Ми подивилися одне на одного, й між нами вперше пролягла відстань. Невидима, але така гостра, що від неї защеміло в грудях. Він пішов допомагати з декораціями, я залишилася виправляти мікрофони. Ми обоє знали: сварка дрібниця, але вона підважила щось глибше.

Того вечора біля вогнища він сидів осторонь. Я сміялася поруч із молодшою вожатою, ніби й справді байдуже. Але я відчувала на собі його погляд, гарячий, мов полум’я. І в кожному моєму сміхові була крапля виклику.

Уночі він постукав у мої двері.
— Не хочу, щоб так закінчувалося, — сказав просто.

Ми вийшли на ганок. Довкола була тиша і запах хвої. Усе розтануло: і сварка, і образа. Світ знову зібрався в єдине ціле, ніби ніч знала, що ми потребуємо примирення більше за сон.

А наступного дня на прощальному вечорі я танцювала. Багато. Музика розливалася залом, спідниця летіла у ритмі, і я сміялася від свободи. Я знала: він дивиться. Його очі були тінню на моїй шкірі, важкою, як ревнощі. Він сидів осторонь, зціпивши зуби, і здавався людиною, що ось-ось розіб’ється від хвилі власних почуттів.

Вогнище того вечора палало особливо яскраво. Діти співали, хтось плакав від передчуття розлуки. Я сиділа поруч із Олексієм, і наше мовчання було густішим за будь-які слова. Це був момент, що не належав ні мені, ні йому — лише ночі.

Вранці під навісом стояли валізи. Автобуси чекали. Олексій допоміг мені занести сумку, ми стояли поряд, мовчки.
— Не забувай, — сказав він.
— Ти теж.

Коли автобус рушив, сосни поглинули його постать, і лишився тільки туман над дорогою. Холодна думка вп’ялася в серце: я більше його не побачу.

Не тому, що нас розділять міста і роки, — ні. А тому, що доля вже розставила свої пастки. Я не знала, що чекає нас далі, але передчуття було таким гострим, що аж перехоплювало подих.

Автобус котився, а я стискала руки, намагаючись втримати в собі цю останню мить. Ми обоє стали заручниками історії, яка вже мала свій кінець.

Іноді кохання не «старіє», бо обривається, як пісня на високій ноті, і залишається у пам’яті «недоспіваним».

А можливо, в цьому його фатальна сила?