Тінь на пероні (Іноді люди лишаються з нами лише у спогадах. Але саме там вони — вічні)

Коли батьки, ніби випадково, наче між рядків, сказали, що він повернувся зі служби в армії місяць тому, я заклякла, по тілу пробіг легкий морозець, майже такий, як на вулиці. Я не знала – плакати чи радіти. Цілих півтора року, довжелезних півтора року я не мала жодної звісточки, жодного натяку, що він ще не забув мене. Лише один раз його друг натякнув, що все добре: стрибає з парашутом і служить. Я обімліла тоді: забув! Я відправила лист, один раз, десь місяць після початку його служби. А потім чекала на відповідь. Щодня, щохвилини, майже рік. Не дочекалась.

Тому й не знала, що він повернувся. Вже місяць як. Я неспішно йшла вуличками і в вечірніх сутінках милувалась сніжинками, що маленькими діамантами повільно кружляли в повітрі, падаючи на землю, де під кожним кроком буденно рипів сніг.

Я згадувала. За час розлуки багато спогадів заблюрилось. Проте, сьогодні, ніби кадри з фільму один за одним виринали у свідомості.

Тоді було літо, саме його початок. Гаряче сонце невтомно ковзало поміж листям старого парку, розмальовуючи землю золотими плямами. Ми сиділи в затінку, міцно притулившись одне до одного, і я відчувала, як його плече пульсує теплом поряд із моїм. Він невпинно благав мене прийти на його «проводи», як наречену.

Я боялась. Не хотіла. Не була впевнена. Пручалась, наче птах у пастці, бо знала — обіцянка чекати була б неправдою. Я здалась лише для того, щоб він відчепився. Легке «я подумаю» злетіло з вуст, хоча я вже тоді знала: не прийду.

Сором палив зсередини, але ще дужче палив страх. Молоде студентське життя вирувало, немов весняна ріка. Там було місце вечіркам, новим знайомствам, сміху, раптовим подорожам — усьому, крім тягаря великої обіцянки. Було надто легко втратити голову і загубитися в тому вирі, ніж прив’язати себе до когось одного.

Я не пішла.

Натомість він — прийшов. Уночі, перед від’їздом.

Я відчинила двері, він стояв на порозі. Його руки тремтіли, коли він простягнув маленьку «газову хустинку» — ту саму, за традицією, «на згадку».

— Пиши… не забувай… чекай, — благав він, хапаючи мої долоні, наче від того залежало його життя.

А я стояла перед ним, мов ватяна лялька. Нічого не могла усвідомити, лише пошепки просила залишити мене в спокої. Не тому, що не любила — а тому, що не могла. Не мала сили й сміливості обіцяти більше, ніж здатна була дати.

Було тихо. Лише бездушні цвіркуни точили свою нескінченну пісню, а його палкий шепіт розривав нічну тишу на шматки.

Востаннє він притис мене до себе так міцно, ніби хотів запам’ятати кожний міліметр мого тіла. Його губи тремтіли на моїх, і той поцілунок був водночас прощанням і клятвою.

А потім він рвучко відпустив, ніби боявся, що зламається від власного болю, і побіг до машини. Жодного разу не озирнувшись.

Я дивилася йому вслід, поки його силует не розчинився у темряві. В руках я стискала ту крихітну хустинку, а всередині — порожнечу, яку ще довго не могли заповнити жоден інший сміх, жоден інший дотик.

 «Не пробачив», - думала я щоразу, коли заглядала в пусту поштову скриньку. А згодом – перестала туди дивитись.

Я йшла зимовою вулицею, а серце болісно стискалось від спогадів. Я не обіцяла чекати, але час від часу душу тривожили спогади та сни. Це боляче бути чесною і намагатись не давати обіцянок, котрі не зможеш виконати. Або думаєш, що не зможеш.

Раптом, я почула своє ім’я та озирнулась. Сусідка радісно махала мені рукою та кликала до себе. «Розумієш, до мене брат приїхав, ходи до нас, вип’ємо кави, потеревенимо», - весело тараторила. Не хотілось. Але це було краще, ніж безцільно блукати вулицями, розриваючи душу невеселими думками.

Я зайшла у квартиру, швидко роздягнулась, зняла чобітки і шмигнула в кімнату, слідом за нею. Тут же мало не зомліла. За накритим столом, мелькотіли якісь люди та моя свідомість одразу вирвала з «цього натовпу» пронизливий погляд сірих очей. Зупинився всесвіт, земля перестала обертатись, а я – дихати. Це було настільки несподівано, настільки раптово, що я просто не змогла відразу прийти до тями. Нашу реакцію від зустрічі не помітив хіба що лінивий.

Згодом на кухні сусідка довго вибачалась та намагалась пояснити алгоритм свого вчинку. «Розумієш, - белькотіла, - він стояв біля вікна і дивився, як ти повільно йдеш, у нього був такий погляд, я не змогла інакше..»

За столом панувала невимушена, майже родинна атмосфера. Брат сипав жартами один за одним, усі сміялися до сліз, і навіть найспокійніші з компанії не могли втриматись від усмішки. Коньяк уже зробив свою справу: щоки налились теплом, у голосах з’явилася дзвінкість, а рухи стали легшими, розкутішими. Та я п’яніла зовсім від іншого — від його мовчазної, але такої виразної присутності поруч. Кожен випадковий дотик руки до руки, кожне ледь відчутне нахиляння в мій бік збурювало всередині куди більше, ніж будь-який келих алкоголю.

Минула година. Його погляд ставав дедалі відвертішим, і мені вже не було куди втекти — він ніби впивався в мене, огортав до самої душі. Я відчувала, як починаю метушитися, шукаючи в голові хоч якийсь привід піти додому. Серце калатало так, що мені здавалося: всі за столом можуть почути.

— Я тебе проведу, — сказав він спокійно, навіть без тіні запитання. Це було радше рішення, ніж пропозиція. Я лише кивнула, не наважившись заперечити.

Він підвівся першим, допоміг мені накинути куртку на плечі, робив це так природно, ніби завжди був поруч у подібні хвилини. Я нахилилась, щоб взути чоботи, і саме тоді сталося щось, від чого час ніби зупинився. Він спокійно, не звертаючи уваги на подив «гостей», став на коліна переді мною й почав шнурувати моє взуття. Його пальці торкалися шнурівок обережно, але впевнено, і я відчувала, як по тілу пробігають хвилі тепла.

У кімнаті зависла тиша, лише приглушені смішки та здивовані перешіптування пробивалися крізь напружене повітря. Погляди інших були «ошалілі» — злегка шоковані, трохи насмішкуваті, та водночас сповнені заздрості. А я стояла, безпорадна перед його несподіваною ніжністю, й дивилася зверху на темну маківку, відчуваючи, як щось невидиме і невідворотне починає міняти хід моєї історії.