Під бузком (перше кохання, що залишається…)

Мені мало років. Так мало, чи так багато, як думала я. Чотирнадцять. Час  сподівань і солодко-моторошних очікувань. Я ще не знаю, як буду жити. Важко жити з батьками. Але так солодко притиснувши обличчя до подушки мріяти про те, як проживеш це життя. Така купа сподівань, що ти губишся в ній і борсаєшся, ніби обороняєшся від навали теплих морських хвиль, що одна за одною накривають обличчя, яке лише встигає вдихнути чергову порцію кисню.

Через місяць перший в житті екзамен. Тремор, внутрішній спротив до дорослішання, але я чекаю чогось. Серце калатає, не сполохано, а впевнено-запаморочливо.

Соковитий травень. Свята. Тато взяв мене з собою в подорож. Ми їхали щасливо-стурбовано-усміхнені, і я не втомлювалась дивитись у вікно нашої новенької машини. Це не прогулянка, це ковток свіжо-яскравого спротиву, що ввірвався у сіру буденність оксамитовим різнобарв’ям!

Травневе очікування щастя різко пройняло кожну клітинку молодого дівочого тіла. Я чекаю. Чого? Кого?

Бабуся– світла пір’їнка дитинства та юності. Щось дуже рідне, добре, неймовірно пронизливо любляче, без будь яких умовностей. Її щасливу усмішку від кожного нашого несподіваного приїзду пам’ятаю завжди. Я часто думаю про її останній день… про те, як відвернулася, слухаючи чужу жінку, і не помітила, що вона хотіла сказати. Пробач мені, бабусю…

І ще пам’ятаю запах бузку. Це був передвісник мого кохання. Сидячи на дерев’яній старенькій лавочці біля будинку, я вдихала весняний аромат і сподівалась.  Чекала, затамовувавши подих.

Тоді якраз були «травневі свята». П’янкі аромати природи, яка  розплющує очі після морозного сну. Хоча який морозний сон у травні?! Ні. Це було передочікування теплюсіньких літніх, безтурботно-канікульних днів. Ось я маленька чотирнадцятирічна дівчинка, хоча маленькою не відчувала себе ніколи, у біленькому сарафанчику в різнокольоровий дрібний горох, сиджу на зеленаво-дерев’яній лавці під ароматним кущем розквітлого бузку. Якийсь зошит, у якому замислено чекають на відповідь мудрі питання першого екзамену з української мови. Вчу безкінечні правила, вдивляюсь у далечінь. Дорога, якщо ці «ковбани» можна так назвати. Похилена від десятиліть поштова скринька, з якої щодня забирались газети, з сильним запахом друкарської фарби.

Я пам’ятаю ту скриньку і зараз. Скільки днів я чекала на листи.. З яким щемом кожен раз заглядала туди. Того очікуваного листа так і не було…

А під тим бузком, де пахощі змішувалися з теплим диханням весни, я раптом відчула — все моє життя, велика його частина, пройшла в чеканні та мріях. Поки інші жили реальністю — зустрічами, сварками, поцілунками й дискотеками — я тікала. Тікала в свій затишний світ ілюзій, де ніхто не ранив, де можна було вигадати ідеальне кохання й зберегти його недоторканим. Я чесно намагалась ходити на танці, фарбуватись, вбиратись… Але щоразу, коли обличчям до обличчя стикалася з реальністю, вона робила мені боляче. І тоді я, знову занурювалась у медово-солодкі мрії. Там було так легко: нічого не треба робити, вчитися, ставити цілі — лише чекати й фантазувати.

Ці фантазії завжди приходили після книжок чи фільмів про кохання. Хотілось любити й бути коханою — понад усе. Я марила цим, замінюючи реальність вигаданими сюжетами, що пахли бузком і весняним вітром. І зараз, думаючи про себе ту, юну, хочу сказати їй: “Куй характер і думай про майбутнє. Про своє, самостійне, яке не про багатство, а про фінансову незалежність — вона завжди матиме запах свободи вибору”.

І в один з тих весняних днів - я вперше побачила його. Точніше, не пам’ятаю, коли вперше — немає в моїй пам’яті тієї миті, наче хтось вирізав її з плівки. Можливо, колись у якомусь романтично-тривожному сні, моя підсвідомість яскравим спалахом викине цей момент «на гора»! Але зараз я не пам’ятаю. Просто якийсь хлопчина постійно ходив нашою вулицею (він мешкав на сусідній) і не зводив з мене закоханих очей. Йому було п'ятнадцять чи шістнадцять. Вперше у житті. Я ніколи не забуду цих поглядів. Напевно, кожна жінка в житті пам’ятає такі погляди: глибокі і невідривні. Коли чоловік дивиться на тебе так пильно, ніби ловить в полон і весь світ довкола зникає, залишається лише безодня цих зіниць. Такі миті бувають недовгими, але ти пригадуєш їх усе життя.

Я вдихала аромат бузку і нового незвіданого доти взаємного почуття. Воно текло по венах, ніжно пульсуючи і закінчувалось незрозумілим щемом в грудях. Ми дихали одним повітрям і гуляли одними й тими ж вулицями. Вже усвідомлення цього, давало незбагненну силу і ростило крила за спиною у розумінні, що це моє кохання (єдине і останнє), звичайно. Бо які ж ще почуття можуть бути в чотирнадцять. Лише єдині і на все життя.

Він почав з’являтися все частіше. І дивився. Дивився так, ніби світ довкола переставав існувати, і залишалася лише я. Цей погляд пронизував, зупиняв час, змушував забути, як дихати.

Ми почали зустрічатися на тій лавці. Разів десять, може більше. Він завжди приходив трохи пізніше, ніж я. Можливо, я спеціально приходила раніше — щоб мати час посидіти в тій солодкій тривозі очікування, коли кожен шурхіт здається його кроками. Час втрачав форму: ми могли сидіти годину, дві, і мені здавалося — це мить. Іноді вечори були прохолодними, і він знімав свій светр, накидав мені на плечі. Тканина пахла чимось чистим і теплим, і цей запах я потім носила в пам’яті ще дні й тижні. Моє серце тоді билося так, що я боялася, аби він не почув його.

Іноді він сідав поруч і, ніби ненароком, торкався плечем. Це було достатньо, щоб мені захотілося згорнутися всередину від хвилювання.