оповідання

Сніжана бігала й стрибала на одній нозі, по шпитальному  коридору. Світле  хвилясте  волосся,  вкладене природою в локони,   підстрибувало в такт. Великі волошкові очі світилися радістю й сміхом. Непосидюча й вертлява, жвава й енергійна дівчинка п'яти-шести років щиро раділа. За свій такий короткий вік вона,  на превеликий жаль, вже розуміла слово -  Життя. Після всіх пережитих  незгод і довгого та важкого лікування,  дитина щиро раділа  набутому життю. 

Зоряна з великою любов’ю спостерігала за  пустотливо-грайливою донечкою. Вона не стримувала її, не сварила, не зупиняла свою непосиду, а раділа разом з нею.

Для радості  була причина.  Ще недавно в них не було ніякої надії на одужання. Страшний діагноз - лейкемія, вибив  їм грунт з-під ніг, забрав радість життя, перетворивши кожний день на пекельне страждання, в очікуванні  на диво, і мрію,  що знайдеться донор… Страждання і страх подвоювалися,  бо Сніжана згасала…  Її маленьке тільце не витримувало великої кількості хімічних препаратів  і без донора  їй вже не було місця на землі…

Щоб завагітніти, Зоряна довго лікувалася в Італії.   І коли, нарешті, їхні сподівання стали дійсністю,  молода сім’я раділа  своєму щастю, яке  виборювала вперто і щоденно. Вони ж  бо так довго чекали дитину.  І  Бог  дав  їм щастя, подарував  донечку, світлий промінчик їхнього життя. Сніжана, таким іменем  назвали свою голубооку білявку. Зоряна стала  чудовою матір’ю. Ігор був на сьомому небі від щастя, маючи двох найкращих білявок - Зоряну і Сніжану. Все їхнє родинне буття завертілося навколо їхнього скарбу, донечки-сонечка.  Ніщо не затьмарювало їхнього щастя. І раптом...

   Їм говорили, що  всі діти  хворіють  і  з тим ростуть.  Сніжана швидко  втомлювалася, була млявою  і неохоче бавилася іграшками, переважно хотіла спати.  Хвороби стали дошкуляти дитині не на жарт, вони часто супроводжувалися гарячкою. Зоряна  проводила більше часу в лікарні з дитиною, ніж вдома. А коли після чергового обстеження їм сказали, що в Сніжани  погані аналізи  і необхідне поглиблене дослідження, батьки зрозуміли, що  їх спіткала серйозна біда. Їм повідомили діагноз, після якого жах скував їхні серця.   Почалося лікування, довге й виснажливе  -  хіміотерапія, радіотерапія, ті важкі хімічні препарати,  які не завжди витримували дорослі, а тут  дитина…  Два, майже,  два довгих роки,  вони  відстоювали  життя Сніжани у зловісної хвороби. Сили були нерівні  і життя добігало кінця. Вони програвали в нерівному двобої... Програвали … Дитина згасала на очах, і залишалася одна надія - донор. 

Зоряна знову з любов’ю глянула на свою донечку: най бавиться, най бігає! Тепер вже ніщо не нагадує ту кволу й виснажену дитину, що інколи не могла навіть сидіти самостійно. Дитину, яка своїми великими блакитними очима сумно й болісно дивилася у вікно, де вирувало інше життя. Після всіх бід, які вони бачили, через які пройшли, про які,  аж моторошно згадувати…  Най бавиться!  

То був важкий період. Знайти донора було непросто, навіть неможливо. Батьки не могли стати  донорами для своєї донечки через ряд обставин, що зробило їх кістковий мозок непридатним. Братів та сестер не було,  тому надія була одна-єдина - донор. Час невпинно летів, донечка згасала, а разом  з нею блякло й никло все навколо.  За довгий період свого перебування в шпиталі  вони бачили багато смертей, страждань, болю й розпачу інших батьків. Пекло їх вже  не страшило. Зоряна бачила очі дітей, в яких вмирало життя, дітей, які доживали свої останні дні, дітей, яким уже не було змоги допомогти...

Цей  жах вона не забуде ніколи! Зоряна змарніла й змиршавіла. Кожного ранку, прокидаючись,  пригортала свою донечку до грудей,  і дякувала Богу  за ще один подарований день.  

Моторошно згадувати той період, той важкий шлях до одужання. Перемогти хворобу стало реальністю, коли знайшовся донор. Це було неймовірним везінням, неймовірною удачею. Але донор,  знайшовся! 

Сніжані зробили трансплантацію стовбурових клітин алогенно, безпосередньо від донора. Це був максимально ефективний метод для маленької дівчинки, організм якої  був занадто  знищений хворобою. Довгі тижні очікування для приживлення, щоб побічні явища нарешті зникли. Спеціальна ізоляція, щоб ніякий зовнішній вплив не спровокував ускладнення. Відновлювальний період нагадує американські гірки - в якийсь день краще, а в наступні -  різке погіршення. 

“Ой, краще не згадувати”, -  подумала Зоряна. 

Сьогодні, саме сьогодні, вони познайомляться з рятівником їхньої донечки. Саме сьогодні вони зможуть обняти й подякувати донору, що став на сімдесят відсотків сумісний з їхньою Зоряною.  Таке трапляється дуже рідко, але для них на небі було передбачено  це  неймовірне диво, бо як інакше можна назвати таке везіння.  Дякуючи йому, випадковому донору, Зоряна здолала страшну й нещадну хворобу - рак крові.  Ніхто вже не сподівався на таке провидіння долі, надія танула з кожним днем, як одного разу лікар їм приніс новину - серед нових зареєстрованих донорів, знайшовся їхній рятівник. 

Віднині він стане для них найріднішим та найдорожчим.

- Ігоре, як ти думаєш, ми зможемо йому бути в чомусь корисними? -  запитала Зоряна у свого чоловіка.

- Не думаю, казав наш лікар, що він студент медичного університету, а там бідні не вчаться. 

- То правда, але якось віддячитися маємо? - не вгавала Зоряна.

- Ти натякаєш на гроші? Тут грошей не беруть. Він   волонтер, студент. Зовсім недавно став донором, бо раніше його в банку донорів не було, нам реально, неймовірно пощастило. А як подякувати, то щось придумаємо. Я теж над цим думав, але давай спочатку познайомимось, а потім видно буде.  В гості запросимо, подружимося, він молодий, хтозна, як  далі буде, - виважено мовив Ігор.

В Зоряни,  в сумці,  задзвонив телефон.

- О, мама! Я поговорю з нею, а ти поглянь за дитиною, -  сказала Зоряна Ігорю.

Вона встала і відійшла до вікна.

- Ні, мамо, ще не бачили. Має прийти наш лікар, а він зараз на прийомі. Ми прийшли раніше, боялися запізнитися, - сказала Зоряна  в телефон   своїй матері.