Розділ 5

– Я вже була тут, – проказала Дені, обдивляюсь знайомі деталі кімнати. – Вперше, коли потрапила сюди. 

– Знаю, – промовив він, повертаючи книгу на полицю. 

Дівчина зупинилась та на мить завмерла. 

– Звідки?

– Ти відчуваєш, – він кинув взір на її чорняву сукню. – Коли чужосторонець проникає у твій світ. 

– Чужосторонець? – вона схилила голову вбік. – Це щось на кшталт емігранта? 

Невідомий не стримав хихотіння. 

– Так, твоя правда. 

– Я досі не знаю твого імені, – Даніела підійшла ближче, зосереджуючи свою увагу на схожих рисах обличчя. – Хто ти? 

– Люк, – стиха вимовив він, – Зви мене Люком.

– Люк, – повторила Дені, розтягуючи кутики рота у посмішці. 

Вона на хвильку замислилась і потерши руки, спитала: 

– Чому ти назвав мене так? Ким є чужосторонець? 

– Той, хто не має бути тут, – двозначно відповів той. – Чия душа знаходиться на тонкій грані між життям та смертю. 

Це застало її зненацька. 

– Але я жива! – голосно сказала та. – Я не померла.  

– Однак, – він потер потилицю і видав: – Ти тут. 

Даніель зробилась мовчазною й вдумливою. Люк широко відчинив двері спальної кімнати та запропонував дівчині піти за ним. Вона дивилась на нього вибагливим поглядом.

– Цього разу ти надовго, – проказав він, все ще тримаючи ручку дверного полотна. – Ти ж не збираєшся залишатися у цій мізерній комірці? 

– О, – вона оглянулась. – Маєш рацію. Твоє ліжко займає більшу частину простору. 

Люк всміхнувся. 

– Ходімо, – заледве сказав він. – Я приготую тобі каву. 

Вони спустились по сходах та разом попрямували до кухонного столика. 

– Вершки? – поставив питання Люк. 

– Можна, – відповіла Дені, сідаючи за барний стільчик. 

Аромат кави парував у повітрі. Духмяні спеції й прянощі займали своє місце на полицях. Крізь віконні брами теплі промені сонця дарували відчуття затишку. Руки Люка рухалися майстерно та ритмічно, наче танцюрист на сцені. 

– Ти знавець, – проказала дівча, підперши рукою підборіддя. – Як часто готуєш каву? 

– Раніше я працював баристою, – це її не здивувало. – Коли був старшокласником. 

– То ти… – вона на секунду затихла, намагаючись правильно підібрати слова. – Помер? 

Люк кинув на неї розгублений погляд. 

– Ох, я не це мала на увазі, – Дені виглядала нервово. – Ти казав, що у цьому світі душі… 

– Так, – перебив її хлопець. – Можна сказати, що помер. 

– Он як, – дівчина виглядала засмученою, через що Люк натягнуто посміхнувся. 

– Нічого не зробиш, – проказав він, ставлячи перед нею філіжанку кави. – Хоча яка втрата – не пам’ятати власної смерті. 

– Тобто? – вона торкнулась пальцями чашки, але різко махнула рукою. – Ой, гаряче!

– Ти така незграба, – Люк сказав це настільки м’яко, що відчуття образи навіть не думало з’являтись. – Візьми цей рушник. – він передав їй полотенце, і вмостився навпроти. – Не хочу, щоб ця гарненька одежина була вся у плямах. 

– Точно! – вона глянула вниз. – Моя сукня із реального світу? У минулий раз я мала зовсім інший вигляд. 

– Просто уяви, що хочеш – і це буде твоїм, – з вуст парубка це звучало реальним. 

Вона на хвильку замислилась. 

– Це спрацювало, коли я шукала тебе, – згадувала Даніела. – Я так хотіла знайти тебе, що пройшла крізь стіну. 

– Те величне дерево? 

– Ти бачив? 

– Звичайно, – підтвердив він. – Важко не помітити таку шкоду. 

Вона відпила трохи кави. 

– Що ти маєш на увазі? – запитливо схилила голову Дені. 

– Ти зробила отвір у перехідну зону, – повідав Люк. – З якої, власне, і прибула. 

Даніела декілька раз кліпнула очима. 

– Є велика ймовірність, що мій мозок вибухне від такої кількості інформації, – слова дівчини розсмішила нового знайомого. 

– Уявляю. Одначе, згодом ти звикнеш, – він глянув кудись проміж неї. – Якщо твоя душа постійно перебуватиме у міжсвітті, ти помреш у реальності. 

Дені глитнула слину. 

– Я навіть не знаю, що і думати, – вона зосередила свою увагу на ледве помітному потоці пару. – Це звучить так, наче лікар сповіщає пацієнта про злоякісну пухлину. Кожен твій рух може стати останнім. – дівчина знов глянула йому у вічі. – Але чомусь, я не усвідомлюю цього. Не боюсь можливості втратити все. 

– Я теж дечого не розумію, – обіпершись руками об стіл, він нахилився у її сторону й неголосно вимовив: – Чому ти потрапила сюди? Що сталося з тобою насправді?