Розділ 1

– Артеріальний тиск падає! – прокричала медсестра.

– Вона приходить в себе, – промовила інша жінка в білому халаті.

Даніела відкрила очі, з відчуттям як після глибокого сну. Вона відчула різкий біль у спині та загальну слабкість по всьому тілі. Обличчя дівчини зморщилось від блювотного позиву. Через розпливчастий зір їй не відразу стало зрозуміло, в якій ситуації знаходиться. До неї підійшов високого зросту чоловік в окулярах, тримаючи в руках записник.

– Як добре ви мене чуєте? – поставив питання він, взявши ручку з кишені на грудях.

– Хто ви? – стиха промовила Дені, покволом кліпаючи очима.

– Я Остін Берт – головний лікар медичного закладу, в якому ти наразі знаходишся, – Остін жестом наказав одній з медсестер вийти в коридор, а затим вдруге перевів погляд на пацієнтку, приклавши ручку до нотатника. – Що останнє ти пам’ятаєш?

– Ми з батьком в машині, – почала вона. – Прямували до річки, що протікає за містом. Він неодноразово повторював, як було б добре покататися на ковзанах, доки не потепліло.

Зір Даніели покращився, що дало їй змогу краще розгледіти приміщення. Це була одномісна палата зі зручним функціональним ліжком. Поряд тумбочка з висувним столиком та кнопкою для виклику медсестри над ним. Білого кольору стіни та нічим не виразне тілесне фарбування підлоги. Людина навпроти пацієнтки – й справді звичайний лікар. Білий халат, краватка, стомлені очі й атмосфера солідності.  

– Ваша мати зараз тут, – повідомив головний лікар, підправляючи окуляри.

– Я б хотіла її побачити, – спробувала піднятись Даніель.

– Звичайно, – погодився він, відступаючи до дверей.  

В палату завітала жінка на вигляд років сорока. Вона мала засмучений вигляд, а під очицями великі темні кола. Від неї тхнув різкий запах поту. Кивнувши чоловікові, мати підійшла до ліжка своєї дитини, ледь стримуючи сльози. Дені не відчувала нічого, крім сильного головного болю. Її цікавило зовсім інше, аніж емоційний стан матері.

– Де тато? – не роздумуючи, поставила питання дівча.

Жінка голосно видихнула, намагаючись зібрати всю свою силу. Вона міцно стиснула руку доньки, стримуючи внутрішній емоційний сплеск. Озирнувшись до лікаря, вона неголосно попросила:

– Містер Берт, чи не могли б ви залишити нас наодинці? – її голос тремтів.

– Так, звісно, пані Гадсон, – він обернувся до медсестер та кивком дав знак вийти з кімнати разом з ним.

Даніела відчула, як між ними нависла напруга. Вона стурбовано підняла брови, відчуваючи небезпечну звістку.

– Дені, – почала вона, відчуваючи, як слова застрягають у горлі, – Твій батько... він... він не повернувся сьогодні вранці. – врешті вирекла вона, закривши очі від болю.

– Що? – очі дівчини округлились.

– Коли знайшли автомобіль... біля дороги... вже було занадто пізно, – материн голос зламався, коли вона намагалася висловити страшну правду.

Заплакавши, пані Гадсон прикрила рукою лице.

– Мені так шкода, доню.

– Чому я вижила? – ледве чутно запитала Даніель.

– Моя дівчинко, – вона обійняла її, обережно сповіщаючи про її присутність в цьому житті, про те, що вони разом можуть пережити цей найважчий час. – Ти не зробила нічого поганого. Ти не вина, чуєш?

«Ти не вина», – зненацька згадалось дівчині.

Острів. Павук. Невідомий. Швидкоплинно думи Дені заполонилась спогадами про сон.

Мати турботливо підправила волосся дитини. Взявши й стиснувши її руку, вимовила:

– Тобі треба відпочити, – попередила вона. – Я скоро повернусь, добре? – натягнула посмішку Гадсон.

У відповідь дочка лишень кивнула.

Не забарилась і медсестра. Повернулась разом з тацею, на якому гоже пишніла рибна котлета з гарніром та мізерною купкою овочів. Даніель не горіла бажанням в черговий раз бачити медичний персонал. А запах їжі викликав в неї неприємне бажання викинути все в смітник. Але вголос вона спокійно вимовила:

– Дякую, пані. Я обов’язково пообідаю, – насилу дівча всміхнулось.

Після того, як у кімнаті стало тихо й спокійно, Дені відвернулась на інший бік від столика та заснула.

Даніель відслонила очі. Попереду неї відблиск світла. Все довкола здавалося схожим на моторошний пустопорожній коридор, як в жахастиках, з якого необхідно втекти. Інакше, тебе вб’є дівчина з чорним довгим волоссям. Не вистачало лише погрозливих нашіптувань ззаду. І звісно ж, чорнявки.

Діва попрямувала до таємного сяйва, що здавалося їй знайомим. Підійшовши ближче, вона опустилась на коліна перед ним. Перед тим самим чоловіком, що врятував її з жахливого виміру, наповненого страхами та болем. Він сидів, обпершись на невидиму стіну. Руки, немов втративши силу, безсило висіли. Голова була опущена, а вічі прикриті. Здавалося, гейби невідомий перебував у іншому світі.

– Можливо, ти так само не можеш прокинутись? – припустила дівча, нахиливши голову вбік та втупивши погляд в постать людини навпроти.

Дені підсунулась впритиск. Наважившись, вона доторкнулась до короткого волосся парубка, злегка його підправляючи.