Пролог

– Де я? – замислилася Даніела.

Острівець марив в безлюдному одинокому просторі. Маса пінистих баранців оповились навколо земної поверхні. Ледве помітна імла огорнулась округ єдиної постаті незнайомого світу.

– Я… померла? – її голос здригнувся, хвилюючись від невизначеності.

Дівчина не відчувала жодних запахів, але чуттєво вчувала, як оголені п’яти ніг заривались в молоду, соковиту мураву, що скоріше нагадувало за своєю структурою хутряне покривало, оповите блакитним цвітом. Дені присіла на коліна й торкнулась пальцями рук зеленого покрова. Трава від дотику заходилась тліти. Квітучі рослини втратили снагу, припали додолу й почали загнивати. Ногу діви щось неприємно лоскотало. Вона відкинулася назад і побачила, як юрмище хробаків рухається по її стегну, вибираючись все вище.

– Прокляття! – зненацька крикнула та, – Біс би вас пробрав! – на весь голос зарепетувала дівча, махаючи руками.

Колоритність ізольованого острова швидкоплинно змінився на осоружний шмат прілої земельної ділянки. Клуби пилу здушували легені Дені. Незначне покашлювання переросло в судомне пирхання. Дівчина корчилася від нестачі повітря. Стиснувши обоє долонь на худій горлянці, вона намацала невеличкого розміру горбик. Опуклість мляво пересувалась в горлі. Даніела не зволікала, викликаючи блювоту двома пальцями правої руки. Мимовільним поштовховим викидом з рота виявився смолянистого кольору павук, що незграбно ворушив лапками, опинившись перевернутим на спинці.

Дівчисько відсахнулася. Неспокій, викликаний останніми подіями, посилювався з кожною секундою перебування в цьому вимірі.

«Треба знайти вихід», – вирішила Дені.

Обтерши вуста тильною стороною долоні, вона енергійно підвелась й майнула в протилежну від павукоподібної істоти сторону. Але кожен крок був мукою. Ворсинки трави, що нещодавно здавалися поблажливою ковдрою, яку не бажаєш покидати світанням, перетворились на гострі, немов лезо, колючки. Ноги Даніели заплутались в напівчагарнику, який, буцімто щойно вискочив з-під землі. Сльози окропили їй лице, а тіло знесилено опустилось. Виявивши в собі відсутність надії, вона ляснула себе по обличчю й відчайдушно заволала:

– Це лише сон! – наступний удар.

– Це все несправжнє! – черговий дзвінкий звук.

Вона била себе знову і знову, доки її руку силою не зупинили. Піднявши погляд, Дені помітила ясну, не затьмарену огидністю сього світу, статуру людини.

– Хто ви? – прошепотіла вона, рвучко схопившись за його руку, – Допоможіть мені, прошу! – благала дівча, стоячи на колінах.

– Ти не вина, – стиха промовив він.

– Що? – запитливо нахилила голову Даніель, все ще тримаючись за нього.

– Твоєї провини в його смерті немає.

– Я не розумію…

– Прийди в себе, – монотонним голосом наказав невідомий.

– Я… – не встигши виректи ні слова, Дені проковтнула язика.

Вільною рукою незнайомець накрив її очі й, нахилившись ближче, тихо сказав:

– Прокинься.