Розділ 12

Калу вивів Ані та Ілана на вершину пагорба й перед ними відкрилося видовище, від якого у випускників Космічної Академії перехопило подих. Поселення аборигенів зовсім не нагадувало тісні, похмурі залізобетонні сектори їхнього рідного підземелля. Воно було частиною самого лісу.

Коли вони ступили на центральну галявину поселення, Ані та Ілан мимоволі зупинилися, розглядаючи мешканців. Аборигени, які з цікавістю, але без ворожості обступали їх, були одягнені в простий, але дивовижно красивий одяг.

​Тканина, з якої було пошито їхній одяг, нагадувала грубий, домотканий льон, який колись, тисячоліття тому, виготовляли на Землі. Калу пояснив, що вони ткуть її вручну з довгих, міцних волокон місцевих чагарників.

​Але справжньою окрасою цього простого вбрання був орнамент. Тканина була щедро розшита різнокольоровою риб'ячою лускою. У променях сонця, що пробивалися крізь листя, луска переливалася всіма відтінками веселки — від глибокого смарагдового та небесно-блакитного до золотаво-жовтогарячого. Вона була викладена складними геометричними візерунками, які розповідали про історію роду, силу лісу та примхи річки. Це виглядало надзвичайно вишукано й дико водночас.

​Калу підвів гостей до підніжжя величезного дерева, в основі якого була збудована широка дерев'яна платформа. Там висідали двоє чоловіків, які явно вирізнялися серед інших.

​Першим підвівся вождь Атрем. Це був чоловік у літах, з довгим сивим волоссям, заплетеним у косу. На ньому була довга накидка з найтоншого льону, повністю вкрита візерунком із золотої та багряної луски, що підкреслювало його статус. В його очах світилася глибока розсудливість, а в позі відчувалася спокійна, впевнена сила. Він поважно оглядав прибульців з небес.

​- Вождь Атреме, — Калу вклонився йому, приклавши руку до серця,  — це Ані та Ілан. Вони прилетіли на великому залізному птаху, що впав у лісі. Вони прийшли з миром й не шукають війни. Дозволь їм бути у нашого вогнища.

​Атрем повільно кивнув, і на його обличчі з'явилася ледь помітна схвальна посмішка:

​- Ласкаво просимо до нашого вогнища, Ані та Ілан. Калу - чесна й поважна людина, і його слово має вагу. Якщо ви прийшли з миром, наш дім - ваш дім.

​Поруч із вождем, схрестивши ноги на синьої підстилці, сидів другий чоловік. Він був худим, з гострим поглядом, який, здавалося, бачив наскрізь. Його одяг був простішим, без яскравої луски, але завішаний безліччю амулетів із висушених трав та дивних каменів, що тихо побрязкували при кожному русі.

​- А це - наш Шаман, - представив Калу другого чоловіка, і в його голосі пролунав особливий трепет. - У нашому племені, коли людина стає Шаманом, вона... «забуває» своє ім'я. Воно більше не має значення. Його старе життя закінчується, бо тепер він - лише провідник. Він чує шепіт Лісових духів, говорить із річкою та зірками й передає нам їхню волю. У нього немає імені, бо він належить усім нам і самому Лісу.

​Шаман повільно підняв руку, і на його долоні спалахнув невеликий, яскравий кристал. Його погляд зупинився на Ані, і в ньому мигнуло щось таке, що змусило дівчину здригнутися - це було не знання, а якесь надглибоке розуміння.

​- Лісові духи знали, що ви прийдете, - тихо, але чітко мовив Шаман, і його голос звучав, наче шелест старого листя. - Ви принесли з собою залізо, але ваші серця - живі. Шлях, який ви шукаєте, лежить не через зброю, а через гармонію. Ліс спостерігає за вами.

​Знайомство з Атремом та Шаманом, а також дивовижний одяг аборигенів залишили в Ані та Ілана глибоке враження. Вони зрозуміли, що потрапили не просто до дикого племені, а до суспільства з глибокою культурою, традиціями та мудрістю.

Але надалі їх чекали ще більші враження.​ Замість будинків тут височіли гігантські дерева, схожі на титанічні баобаби з гладкою сріблястою корою. У стовбурах кожного з них на висоті кількох метрів виднілися просторі, затишні отвори, з яких до землі тягнулись довгі мотузкові драбини.

​ - Поглянь, Ілане, - прошепотіла Ані, торкаючись рукою стовбура найближчого дерева. – Поглянь на ці дупла... їх не вирубували сокирами. На них немає слідів інструментів.

​ - Так, - усміхнувся Калу. - Природа сама дає нам житло. Коли дерево дорослішає, воно само відкриває своє серце для людей. Нам залишається лише сплести драбину з ліан і облаштувати кімнату всередині. 

• В нас є найдавніша і найважливіша традиція, - продовжив Калу. - У той самий день, коли в селищі народжується дитина, її батьки йдуть до лісу і дбайливо садять у землю насіння нового сріблястого дерева. Дерево росте разом із малям, п'є те саме сонце і загартовується тими ж вітрами. І коли дитина стає дорослою, її дерево якраз набирає сили, розправляє крону і відкриває своє перше велике дупло. Так кожен із нас із самого народження має свій власний, живий дім, який росте спеціально для нього. Дерево гріє нас у холод і дає прохолоду в спеку. Ми живемо в ньому, а воно захищає нас.

​​ У центрі поселення, на великій круглій галявині, горіло величне спільне вогнище. Навколо нього на м'яких плетених килимах сиділи жінки, чоловіки та діти. Вони перебирали великі соковиті плоди, схожі на гігантські горіхи, та запікали на вогні солодке коріння.

​ Але ніде не було видно ні мисливських трофеїв, ні здертих шкур. Ілан цьому дуже здивувався.