Розділ 3

       Холодна каменюка стіни пропікала спину навіть крізь грубу тканину сукні. Ані сиділа на вузькій залізній лежанці в невеликій холодній камері. За важкими сірими дверима доносилися розмірені, важкі кроки двох охоронців. Світло тьмяної лампи під стелею монотонно гуділо, заливаючи приміщення болючим жовтуватим відтінком.

​       Години тягнулися мов нескінченна сіра стрічка. Ані обняла свої коліна і заплющила очі. Думки, мов сполохані птахи, поверталися до одного й того ж запитання: «Як я опинилася тут? Що я зробила не так?». Ані заплющила очі, шукаючи порятунку від жаху у власних спогадах, і перед очима виринало все її минуле життя в підземному місті.

       Скільки вона пам'ятала, їхній побут більше нагадував суворий казармовий режим, ніж справжнє життя. У цьому залізобетонному мурашнику ніхто не мав права на особисте життя. Власну окрему кімнату отримували тільки ті, хто укладав офіційний шлюб. Усі інші мешкали у величезних загальних блоках-спальнях: жінки окремо, чоловіки окремо. Все особисте майно кожної людини зводилося до вузького залізного ліжка та маленької тумби для речей.

       ​Харчування було так само суворо регламентоване. Тричі на день усі жителі збиралися у величезній гучній їдальні, де на роздачі отримували свою щоденну пайку - безбарвну й несмачну сіру синтетичну кашу та шматок пресованого білкового «м'яса». Справжні овочі вважалися розкішшю та ліками: їх видавали виключно у вихідні дні та вагітним жінкам.

       Ні, людям підземного міста не заборонялося підійматися на поверхню планети. Вона й сама, чи з Іланом, іноді ввечері після важкої праці дихала свіжим повітрям, милуючись зірками, що з’являються на небі. Але жерці говорили, що всі рослини на поверхні були отруєні. І вирощувати там свіжі овочі було суворо заборонено.

       У тьмяному сутінку камери, під монотонне гудіння лампи, Ані подумки перебирала обличчя людей, яких любила, віддаючи їм свої останні, найніжніші слова прощання.

     ​Ані згадала свою маму. Вони разом працювали у підземних гідропонних фермах під тьмяним ультрафіолетовим світлом ламп. Дівчина досі пам'ятала цей паморочливий запах вологої землі та листя, а також те, як дбайливо мама торкалася кожного зеленого паростка, немов це були найкоштовніші скарби у всесвіті.

      І, звісно ж, Ані згадала Ілана. ​Її серце болісно стиснулося при думці про нього. Доля й так була до нього занадто жорстокою. Ілан був сиротою. Його батьки були досвідчені, шановані техніки. Кілька років тому, під час страшної аварії в секторі А, коли в шахті лопнула головна магістраль гарячого водопостачання, вони першими кинулися перекривати засувки. Вони полагодили старі труби й урятували житлові блоки від затоплення, але крихка скельна порода не витримала тиску. Стався раптовий обвал. Важкі кам'яні брили наглухо завалили вихід, поховавши їх під завалами.

       ​Ілан лишився абсолютно один у цьому холодному залізобетонному мурашнику. Її батько, Торес, як міг підтримував хлопця, а сам Ілан фактично виріс у майстернях із гайковим ключем у руках, вивчивши кожен метр підземних комунікацій. За ці роки він став для їхньої родини рідним.

       ​«Бідний, бідний Ілан... - гірко думала Ані, відчуваючи, як по щоці котиться гаряча сльоза. - Ти вже втратив батьків у цих клятих тунелях. А тепер жерці заберуть і мене. Ти знову лишишся сам у цьому темному світі...»

        ​Вона згадувала їхні таємні вилазки з Іланом у закинуті технічні сектори підземного міста. Вони ж не шукали заколоту чи слави - ними рухала лише чиста, нестримна цікавість до того, що знаходиться за межами їхнього тісного залізобетонного світу. Ілан, із його вічно вимазаними мазутом пальцями, просто хотів зробити їхнє життя кращим. Він завжди казав, що повітряні фільтри міста зношені, а датчики показують викривлені дані.

       ​Усе їхнє життя перевернулося того вечора в загальній їдальні. Вони з Іланом як раз закінчували свою бідну вечерю, коли поруч із їхнім столом зупинилися двоє старійшин-жреців. Старійшини Ради, як завжди вдягнені в ритуальні балахони, стиха про щось гомоніли, думаючи, що за шумом посуду та гулом голосів їх ніхто не чує.

       ​- Згодом після вечері зустрінемося біля воріт, - тихо, але виразно мовив один із них другому. - Треба перевірити дальній сектор, поки решта спатиме.

       ​Ілан, із його гострим розумом та вічним потягом до таємниць, миттєво підморгнув Ані й пошепки запропонував: «Простежмо?». Ані спочатку вагалася, але цікавість перемогла страх.

       ​Тим вечором, таємно, ховаючись у тінях вентиляційних труб, вони йшли за старійшинами крізь ті коридори міста, куди звичайним людям шлях був суворо заборонений. Яким же було їхнє диво, коли жерці підійшли до масивного герметичного люка, який вважався «наглухо завареним», і спокійно відкрили його!

​        Жерці піднялися сходами вгору, що вивели їх на Поверхню.

      ​Ані та Ілан, які обережно визирнули з люка слідом за ними, завмерли від шоку. Очі боліли від незвичного світла, але те, що вони побачили, зламало весь їхній світогляд.

       ​Вони побачили… рядки свіжих овочей! Це був справжній, доглянутий, величезний город  просто неба! Там рівними рядами росли соковиті овочі, зеленіли кущі, а жерці, які тільки-но роздавали народу пайок із синтетики, спокійно ходили між грядок, збираючи для себе свіжі, стиглі плоди.

       ​Саме тоді підлітки зрозуміли: уся релігія, весь страх перед «смертельною Поверхнею» та «Великим Вогнем» були лише вигаданою брехнею старійшин, щоб тримати людей у покорі під землею, поки самі вони розкошували нагорі.