Розділ 2

       Смію Ані випустили побути разом лише на десять хвилин у напівтемному проході, під наглядом мовчазного вартового. Батько Ані здавався постарілим на десять років. Його руки, якими він гарячково стискав її долоні, дрібно тремтіли:

       - Ані... донечко... вибач мені, — його голос зривався на шепіт. -  Я не винен, чуєш?!  Я не робив цієї помилки!

       Ані м'яко всміхнулася, намагаючись заспокоїти його, хоча її власні пальці були крижаними.

        - Тату, я знаю. Я знаю, що ти найкращий технік в нашому секторі.

     - Та нема вже ніяких техніків! - Торес з розпачу ледь не закричав, але вчасно зупинився, зиркнувши  на вартового. Він нахилився ближче до її вуха. -  Все обладнання... воно ж іржаве наскрізь. Цим трубам уже кілька сотень років. Вони розсипаються в руках... Я три місяці благав Раду про нові деталі! Вони кажуть: «Економ ресурс, Торесе, молися Вогню, Томасе».

       Він важко ковтнув повітря, і в його очах блиснули сльози безсилля.

      -  Клапан просто лопнув від тиску! Там нічого вже було лагодити! Його розірвало як папір. А вони... вони нічого не тямлять у механіці. Ніхто в Раді вже не знає, як працюють ці системи. Вони лише вміють рахувати літри й молитися. Їм простіше назвати це моєю «недбалістю» і принести тебе в жертву, ніж визнати, що наше місто повільно помирає під землею від власної руйнівності.

      Ані мовчала. Вона дивилась на іржаві труби під стелею, з яких повільно, крапля за краплею, просочувалася бура вода. Слова батька відкрили їй страшну істину: культ Вогню – це була ширма, за якою жерці прикривали власну технічну сліпоту та безпорадність. Вони залякували людей гнівом планети, щоб ніхто не ставив запитань, чому засихають гідропонні ферми й відмовляють генератори.

      -  Вони думають, що твоя смерть дасть їм воду, - прошепотів Торес, схиляючись до її вуха. – А вона нічого не змінить. Труби все одно прорве знов…

     -  Годі теревенити. Час вийшов, - грубо перервав їх вартовий. – Дівчину – на вихід, до конвою. Старий – у нижні яруси, на задраювання.

      Ані міцно наостанок обійняла батька й прошепотіла йому на вухо:

       -  Живи, тату. Не корися їм. Я не боюсь їхнього вогню.

   Батько Ані з тугою проводжав поглядом тендітну постать доньки, яку мовчазний конвой супроводжував до камери, де їй доведеться чекати завтрашнього ранку. Ранку, який для неї закінчиться підйомом на Ритуальне Плато.