Розділ 22.Робочі питання

Коли Назар із Артемом приїхали до центру, їх уже чекали.

Біля входу стояла Оля разом із кількома колегами Софії. Вони явно знали, хто такий Назар, бо, побачивши його, перезирнулися між собою.

— Назаре, привіт! — Оля усміхнулася й підійшла до них.

— Привіт, — кивнув він.

— А це наш рятівник? — запитала вона, глянувши на Артема.

— Називайте мене чарівником IT-світу, — підморгнув Артем, тиснучи їй руку.

Оля засміялася.

— Ну, тоді ходімо, чарівнику. Ноутбуки вже чекають.

Вони зайшли до будівлі.

— Софія зараз зайнята, у неї заняття, — пояснила Оля. — Але я їй повідомлю, що ви тут.

— Не відволікай її, — сказав Назар. — Просто зробимо все, що потрібно.

Оля хитро глянула на нього.

— Турбуєшся про її роботу?

— Я просто знаю, як вона ставиться до своєї справи.

Оля усміхнулася.

— Так, вона в нас відповідальна.

Вони зайшли в кабінет, де стояла нова техніка.

Артем одразу взявся до роботи, перевіряючи ноутбуки та встановлюючи необхідні програми.

— Що ж, тут усе простіше, ніж я думав, — буркнув він. — Дві години — і все буде готово.

— Чудово, — кивнув Назар.

Він відчував, що це була одна з тих маленьких перемог, які робили Софії життя легшим.

І він би зробив ще тисячу таких речей, аби тільки бачити її щасливою.

Назар сидів у кабінеті, спостерігаючи, як Артем працює. Але його увагу раптово привернув знайомий голос.

Софія.

Він почув, як вона говорить із Олею в сусідній кімнаті.

— Вона знову пішла з заняття, — втомлено сказала Софія.

— Та ти що… — зітхнула Оля.

— Я не можу до неї достукатися, Олю. Вона закривається, злість її пожирає.

— Це ж та дівчинка… Як її звати?

— Ліза, — тихо сказала Софія. — Їй десять. У неї хворе серце. Її батько в полоні вже рік, мати виїхала за кордон і пропала, а бабуся з дідусем…

— Що з ними?

— Вони не підтримують її. Бабуся каже, що треба просто «перетерпіти», а дід узагалі вважає, що батько «сам винен».

Назар відчув, як усередині щось стискається.

— Тобто дитина росте в тотальному стресі? — уточнила Оля.

— Так. Вона стає агресивною, перестає довіряти дорослим. Їй потрібна допомога, але вона відмовляється її приймати.

— Може, спробуємо знайти їй когось, хто зможе стати авторитетом?

— Я думала про це… Але хто? Вона нікого не слухає.

— А з батьком був зв’язок?

— Востаннє кілька місяців тому. Зараз — тиша.

Настала пауза.

— Олю, мені так страшно за неї.

— Я знаю, Софіє…

Назар більше не слухав.

Його мозок уже почав працювати.

Він не міг чути такі історії й залишатися осторонь.

Ця дівчинка втрачала віру у світ.

І якщо Софія не могла до неї достукатися…

Можливо, він зможе?

Назар ще трохи посидів, обдумуючи почуте.

Його серце стислося від злості.

Дитина, у якої відібрали дитинство. Батько в полоні. Мати зникла. Дід із бабою, які замість підтримки ще більше руйнують її світ.

Він не міг це просто проігнорувати.

Назар піднявся і вийшов у коридор.

Софія стояла, спершись на двері, а Оля щось шукала в телефоні.

— Софіє, — голос Назаря був серйозним.

Вона здригнулася, не очікуючи його появи.

— Назаре? Що сталося?

— Це я маю запитати. Хто ця дівчинка?

Софія важко зітхнула.

— Ти чув нашу розмову?

— Так.

— Це не твоя проблема, Назаре…

— Це тепер моя проблема, — твердо сказав він.

Оля здивовано підняла брови, а Софія схрестила руки на грудях.

— Назаре, я розумію, що ти хочеш допомогти, але…

— Але що? Я людина, яка знає, що таке війна. Я втратив друзів. Бачив, як руйнуються сім’ї. Якщо вона не довіряє дорослим — можливо, довіриться комусь, хто розуміє її біль.

Софія задумалася.

— Ти справді хочеш спробувати?

— Так.

Вона обережно подивилася на нього.

— Вона може бути різкою, Назаре. Агресивною.

— Я не злякаюся дитини, Софіє.

Оля хмикнула.

— Ну, якщо хтось і може її переконати говорити, то це, мабуть, ти.

Софія видихнула й подивилася Назареві у вічі.

— Гаразд. Я дам тобі шанс.

Він кивнув.

— Де я можу з нею поговорити?

— Вона, скоріш за все, сидить у дворі за центром. Там є старі лавки.

— Добре.

Він розвернувся й пішов, не гаючи часу.

Софія провела його поглядом і видихнула.

— Як думаєш, у нього вийде?

Оля злегка усміхнулася.

— Якщо не вийде в Назаря, то не вийде ні в кого.

Софія тільки міцніше стиснула руки.

Вона вірила в нього.

Але найголовніше питання залишалося відкритим:

Чи повірить у нього Ліза?

Софія провела Назаря поглядом, поки він ішов у двір центру.

Вона знала, що якщо хтось і зможе знайти підхід до Лізи, то це Назар.

Але зараз у неї самої сил майже не залишилося.

Вона важко видихнула й потерла ногу.

Оля це помітила.

— Що, знову болить?

Софія зітхнула.

— Так. Сьогодні цілий день на ногах, навіть не було часу пообідати.

— То йди відпочинь, — твердо сказала Оля.

— Але ж…

— Без «але», Софіє! У тебе був вивих, ти не повинна себе мучити. Тим більше, Назар зараз займається Лізою, а ми тут поки впораємося.

Софія посміхнулася.

— Ну добре, вмовила.

— От і чудово. Іди, а я тебе покличу, якщо щось буде потрібно.

Софія кивнула й пішла до свого кабінету.

Закривши двері, вона зітхнула й опустилася на диван.

Очі самі собою почали заплющуватися.

Вона думала, що просто трохи відпочине…

Але не помітила, як заснула.

Софія поворухнулася, відчуваючи, що її тіло стало важким від втоми.

Очі повільно розплющилися, і перше, що вона побачила — Назар.