Частина I Глава I

Глава I

Село Спаське Новомосковського повіту Катеринославської губернії у 1917 році жило між двома світами — старим, звичним укладом і новим, що тривожно зароджувався у вирі змін.

            Весна тут наставала неквапливо: тала вода стікала в низини, наповнювала колії сільських доріг, і важкий чорнозем парів під першими теплими променями. Мужики, з ранку до сутінок зігнувшись, виходили в поле – орати, сіяти, сподіваючись, що земля, як і раніше, відповість вдячністю. Але цього року в повітрі витало щось чуже звичному кругообігу: чутки. Вони долинали здалеку, з міст, де говорили про повалення влади, про свободу, про землю.

                   Життя  в селі зовні текло так само: жінки біля криниць переговорювалися, прали білизну на березі річки, діти босоніж ганяли по запилених вулицях. По неділях люди збиралися біля церкви – не тільки заради молитви, а й заради новин. Кожне слово, привезене з ярмарку або почуте від приїжджого, обговорювалося довго, з недовірою і надією.

              Старі хитали головами: «Світ перевернувся». Молодь слухала уважніше, з вогником в очах. Солдати поверталися з фронтів Першої світової, приносили з собою втому, уривки правди та гіркоту. Вони говорили про безглузді втрати, про розпад армії, про те, що «там уже все не так, як було».

             Літо приносило запах сіна і гарячого пилу, але вже не приносило колишнього спокою. Вечорами, коли над селом згущувалися сутінки, розмови ставали тихішими і серйознішими. Хтось говорив про поділ землі, хтось — про нову владу, а хтось просто мовчав, не вірячи жодному слову.

               Осінь 1917 року в Спаському була тривожною. Урожай збирали поспіхом, ніби побоюючись, що завтра все зміниться. Вночі іноді чулися далекі постріли — відлуння великих подій, які наближалися все ближче. Люди замикали двері міцніше, ніж зазвичай, але розуміли: від часу не сховатися.

                І все ж, незважаючи на страх і невизначеність, життя тривало. Пекли хліб, народжували дітей, співали пісні — тихо, немов боячись злякати залишки колишнього світу. У цих піснях, у важкій праці та у наполегливості селян жила надія: щоб не відбувалося за межами села, земля залишиться, а разом з нею й життя.

         Біля церковної огорожі, що похилилася й вросла в землю, стояли двоє – Трофим і Федір. Сутінки м'яко огортали село, і останні парафіяни, переговорюючись напівголосом, розходилися по домівках.

                Трофим тримався трохи осторонь, як звик з дитинства, хоч і жив у селі давно, осіло, з господарством і землею, а все ж залишався для багатьох «чужим». Він був із тих циган, що давно залишили кочове життя, але пам'ять про нього жила в його поставі, в уважному погляді, в обережності слів.

- Кажуть, Федоре, - почав він тихо, - царя більше немає. Зняли його.

               Федір нахмурився, поправляючи шапку.

- Зняли… — повторив він, — ніби кафтан. А потім що?

              Трофим знизав плечима.

- У місті, кажуть, тепер самі вирішують. Солдати, робітники… якісь ради. Влада, мовляв, народна стала.

                 Федір посміхнувся, але в тій посмішці проглядала втома.

- Народна… Слово – то хороше. Та тільки народ різний. Один землю оре, інший язиком крутить. Хто з них правитиме?

                  Трофим подивився на темний силует церкви.

- Нам би, - сказав він тихо. – щоб не гнали. Щоб жити дали по-людськи. Адже я тут майже народився… а все одно дивляться, ніби я чужий.

              Федір кинув на нього швидкий погляд, але нічого не сказав одразу.

- Тепер, може, й не дивитимуться. – продовжив Трофим. – Кажуть, усі стануть рівними. Землю ділитимуть.

- Рівні… - Федір похитав головою. – Це на словах легко. А в житті – кожен своє тягне. Та й землю… Як її поділиш, щоб без образи.

              Трофим слабо посміхнувся.

- А все ж надія є. Інакше як жити?

- Надія – добра справа,  - сказав він. – Тільки я ось думаю: чи не стане гірше, ніж було. Коли все ламають, рідко швидко будують як треба.

                Трофим замислився, потім тихо промовив:

- Ми, цигани, раніше всі в дорозі були. Там простіше: не прижився – пішов. А тепер… куди підеш? Земля тримає.

                  Федір кивнув.

Ось я й про це. Нам тепер нікуди не дітися. Доведеться жити з тим, що буде.

                Вони замовкли. Вечір густішав, і над землею піднімався холодок. Десь удалині заскрипіла хвіртка, загавкав пес

- Гаразд, — сказав нарешті Федір. — Поживемо — побачимо, що це за влада така.

               Трофим перехрестився на церкву.

- Дай Боже, щоб на краще, — додав він.

                 І не промовивши більше ні слова, вони розійшлися – кожен у свій бік, несучи з собою тривогу, надію і неясне відчуття, що колишнє життя вже не повернеться.

               Трофіму було тридцять два роки  – вік, у якому молодість ще не поступилася силою, але вже навчилася стриманості. Він був невисокого зросту, проте тримався прямо, з тією спокійною вродженою гордістю, що нерідко вгадується в людях його роду: у його поставі відчувалася пам’ять про вільну дорогу, навіть якщо сама дорога залишилася далеко позаду.

             Обличчя в нього було кругле, з м’якими, але виразними рисами. Акуратна борідка обрамляла його підборіддя, надаючи зовнішності зібраності та певної строгості. Погляд його був уважний і трохи насторожений – погляд людини, яка звикла не стільки говорити, скільки прислухатися й помічати.

                У ньому не було помітної сили чи показної важливості, але було щось інше – тиха гідність, яка не потребує підтвердження. Він здавався людиною, що міцно стоїть на землі, хоч і не до кінця належить їй.

                Говорив він завжди м'яко, не голосно, немов берег кожне слово і не любив даремно турбувати повітря. У його мові не було ні тривоги, ні метушливості, ні різкості. Він умів слухати і відповідав обдумано, з тією спокійною впевненістю, яка народжується не з упертості, а з внутрішньої рівноваги.