Розділ 6. Стефі

Зайшовши в кімнату я сіла на вільне місце.

— Ну, що розповідай, — сказала Барбара уважно дивлячись на мене.

Барбара, як завжди, дивилася на мене своїм пронизливим поглядом, який майже завжди змушував мене почуватися незручно. Я знала, що на мене чекає допит, але не очікувала, що він розпочнеться одразу після того, як я сіла.

— Що за коробка? — запитала вона, кивнувши на прикрасу, яку я тримала в руках. — Себ щось дарує тобі?

— Так, — відповіла я спокійно, відкладаючи коробку на стіл. — Це подарунок.

Барбара примружила очі, її погляд став ще більш наполегливим.

— А тепер поясни, чому ти взагалі була з ним. Ти знаєш, що це не твоя справа?

Я зітхнула, розуміючи, що розмова набуває напруженого тону.

— Чому це не моя справа, Барб? Я можу спілкуватися з ким хочу. Себу потрібна була підтримка, і я була поруч.

— Поруч? — Барбара гучно засміялася, але її сміх був далеким від щирості. — Ти ж розумієш, що Себ не такий простий, як здається? Він...

— Досить, — перебила я її. — Я знаю, хто такий Себастьян, можливо, краще за тебе.

— Знаєш? Ти серйозно? — її голос підвищився. — Ти навіть не уявляєш, в що вплутуєшся!

— Барбара, чому тебе це так хвилює? — різко запитала я, дивлячись прямо в її очі. 

Її обличчя спалахнуло, але вона швидко повернула собі звичний контроль.

— Я не хочу, щоб в тебе потім робилось серце, адже ти точно не пара для нього, — сказала вона.

Я відчула, як в мені закипає гнів.

— Ти не знаєш, що між нами, Барбара. І не тобі це вирішувати, — сказала я твердо, підвівшись. — Якщо ти така "експертка" у стосунках Себа, то, може, ти сама щось відчуваєш до нього?

Це була ніби удар в ціль. Барбара напружилася, її обличчя стало жорстким, але в очах з’явився блиск, який я не могла не помітити.

— Не перевертай усе з ніг на голову, Стефі, — сказала вона, підводячись. — Я просто хочу, щоб ти не стала черговою жертвою його ігор.

— Жертвою? — я гірко засміялася. — Це ти робиш із мене жертву, змушуючи відчувати себе винною за те, що хочу бути щасливою.

— Щастя? — Барбара засміялася з насмішкою. — У його обіймах? Ти сама себе чуєш?

— Досить! — я підняла руку, не бажаючи слухати більше. — Я ціную твою думку, але це точно не твоя справа.

Барбара хотіла щось відповісти, але я вже вийшла з кімнати. Її слова лунали в моїй голові, змішуючись із образою та сумнівами. Але одне я знала напевно: я більше не дозволю їй диктувати, що мені робити. Звичайно, я розуміла, що реакція на те що я прийшла була у всіх негативна, проте від Барбари я такого не очікувала, оскільки думала що ми подружилися. Схоже мені просто здалося, що ми могли б стати подругою.

Себастьян 

Сьогодні в мене повинне відбутися групове побачення зі Стефі, Анною, Емілією та Самантою. Мені б хотілося дізнатися про них трохи більше, саме тому сьогодні на нашій зустрічі буде одна гра. Тому зараз я з нетерпінням чекаю на дівчат біля Ейфелевої вежі. Ось вони нарешті прибули на місце.

— Всім привіт, — промовив я дивлячись на дівчат. — Ви просто неймовірні.

— Дякую, — відповіла Анна.

Підтримуючи розмову з дівчатами, я уважно розглядав їх. Кожна з них була особливою, але мої очі весь час поверталися до Стефі. Її легкий сміх, невимушені рухи і той погляд, який здавався одночасно відкритим і загадковим.

— Сьогодні я вирішив зробити нашу зустріч цікавою, — сказав я, стискаючи в руках маленьку коробку. — Ми пограємо в гру, яка дозволить краще пізнати один одного.

— Гру? — перепитала Саманта, піднявши одну брову. — І яку ж саме?

— Гру на чесність, — відповів я, посміхнувшись. — У цій коробці — картки з питаннями. Вони можуть бути про що завгодно: ваші мрії, страхи, навіть найсміливіші вчинки. Кожен бере по картці, читає питання вголос і відповідає. Правила прості: ніяких брехні й ухилянь.

Дівчата переглянулися. Хтось виглядав заінтригованим, а хтось — трохи настороженим.

— Почнемо? — запитав я, простягаючи коробку ближче до Анни.

— Гаразд, — вона взяла картку і прочитала: — "Яка твоя найбільша мрія?"

— О, це легко, — відповіла Анна, трохи подумавши. — Я завжди мріяла побачити весь світ. Подорожувати, знайомитися з новими людьми, вивчати культури.

— Це звучить чудово, — погодилася Емілія, яка взяла наступну картку.

— "Чого ти боїшся найбільше?" — прочитала вона і задумалася.

— Втратити себе, — нарешті відповіла вона, подивившись на мене. — Я боюся зрадити свої принципи або змінитися так, що не впізнаю себе в дзеркалі.

Її слова викликали задумливість у всіх, але наступна картка Саманти змінила атмосферу.

— "Що б ти зробила, якби знала, що завтра — останній день твого життя?" — прочитала вона, усміхнувшись.

— Поцілувала б того, кого люблю, — відповіла вона, не зводячи очей з мене.

Я кивнув, але не дав ніяких знаків, продовживши гру.

Нарешті черга дійшла до Стефі. Вона витягла картку і прочитала:

— "Кого з присутніх ти хочеш дізнатися ближче і чому?"

Залаяла тиша, дівчата затамували подих, а я чекав її відповіді з цікавістю.

— Себастьян, — відповіла вона, подивившись мені прямо в очі.

— Чому? — запитав я, не приховуючи своєї зацікавленості.

— Тому що ти — загадка, — сказала вона тихо, але впевнено. — І я хочу зрозуміти, хто ти насправді.

Її слова змусили мене затримати погляд на ній трохи довше. Вона була відвертою, але в її голосі звучав виклик, ніби вона хотіла не просто відповіді, а глибшого зв’язку.

— Тепер твоя черга, Себ, — сказала Анна, повертаючи коробку до мене.

Я витягнув картку і прочитав:

— "Чи є хтось, заради кого ти готовий ризикнути всім?"

Моє серце на мить сповільнилося, але я не зволікав із відповіддю.

— Є, — відповів я просто, мій погляд знову зустрівся з очима Стефі.

Ця гра була простою, проте я розумів, що вона змінить абсолютно все.