Розділ 5. Себастьян

— Що сталося? — запитала дівчина, сідаючи поруч зі мною?

— Я заплутався, — приречено сказав я.

Дівчина поклала свою руку на мою та мило посміхнулась.

— Я готова вислухати тебе, а якщо вийде, то дам поради, — поруч з Стефі, мені було неймовірно легко, ніби ми знаємо одне одного багато років.

— Дякую тобі, — завівши машину ми поїхали до мене додому. Весь цей час в машині була тиша, Стефанія не порушувала її і я був неймовірно вдячний їй за це, адже намагався зібратися з думками.

Коли ми приїхали до мого дому, я відчував себе трохи розгублено. Наче все, що відбувалося останнім часом, накрило мене з головою, і я не знав, з чого почати.

— Дякую, що приїхала, — сказав я, коли ми вийшли з машини.

Стефанія кивнула, а її погляд був спокійний і уважний. Вона мовчки пішла за мною до дверей. Я відчував, як в середині мене все ще бурлить, але її присутність заспокоювала.

Ми сіли на диван, і я відчував, що потрібно почати говорити, але все знову плуталося в моїй голові.

— Я не знаю, з чого почати, — промовив я, зітхаючи. — Останнім часом усе так складно. Відчуваю, що роблю помилки, але не можу їх виправити.

Стефанія подивилася на мене з розумінням, її погляд не був засуджуючим, лише співчутливим.

— Ти можеш сказати все, що хочеш, — сказала вона тихо. — І ти не один у цих складнощах. Ми всі інколи заплутуємось.

Я намагався знайти слова, але вони не приходили. Більше всього я хотів почути її думку, хоча й боявся, що вона може побачити мене зовсім іншим, слабким.

— Я заплутався не тільки в стосунках, — почав я знову. — Я сам не знаю, що мені робити з усім цим, що відбувається в моєму житті.

Стефанія лише кивнула, продовжуючи дивитись на мене з тим же розумінням.

— Можливо, тобі варто зробити паузу і подумати, що для тебе важливо, — сказала вона, сидячи поруч і не порушуючи тишу.

— Я думаю ти права, але нажаль в мене немає такої привілеї, до того ж на жаль вас стає менше, а робити вибір важче й важче, — це було найгірною частиною цього проєкту.

— Але ти не повинен підлаштовуватись під інших, це той випадок коли ти повинен обирати серцем і нічим іншим, — промовила дівчина, взявши мене за руку.

І тут сталося те, чого я і сам не очікував. Я притис до себе Стефі та…. поцілував її, цей поцілунок був неймовірно легким та повітряним. На смак вона була, наче мед. Вона ще така молода, така тендітна, але я нічого не можу з собою зробити.

— Вибач, — промовила Стефі, опускаючи свій погляд, на свою руки.

— Ей, ти чого все нормально, — посміхнувся, після чого притис її до себе. Дівчина в свою чергу обійняла мене к відповідь.

— Як ти дивишся на те, щоб повечеряти разом? — запитав я, вже дістаючи телефон, аби зателефонувати в одну з найкращих доставок міста.

— Повечеряти? Звучить чудово, — усміхнулася Стефі, і її обличчя розцвіло теплотою, яку я вже починав вважати своєю втіхою. — Тільки обіцяй, що не будеш замовляти нічого занадто вишуканого. Я люблю просту їжу.

— О, не хвилюйся, — засміявся я, набираючи номер доставки. — Тобі пощастило: їхня піца — шедевр. А ще тут є неймовірна паста, від якої просто не можна відмовитись.

Вона лише кивнула, легенько похитуючи головою, ніби це було ідеальне рішення. Я помітив, як її погляд ковзнув по кімнаті, затримавшись на деталях, які, можливо, здавалися їй незвичними.

— У тебе дуже затишно, — сказала Стефі, проводячи пальцями по дерев’яній поличці, де стояли фотографії з моїх подорожей. — Хоча... цей дім трохи не схожий на тебе.

— Справді? Чому? — я всміхнувся, спостерігаючи, як вона роздивляється кімнату.

— Не знаю, — задумливо відповіла вона. — Тут багато спокою, але в тобі завжди є якась внутрішня буря.

Ці слова змусили мене зупинитися. Стефанія завжди помічала більше, ніж інші. І ця її уважність була як благословення, так і виклик.

— Можливо, це те, до чого я прагну, — відповів я після паузи. — Трохи спокою посеред цього хаосу.

— Тоді ти на правильному шляху, — усміхнулася вона, сідаючи знову на диван.

Згодом приїхала доставка, і ми спокійно вечеряли, обговорюючи найпростіші речі — улюблені фільми, дивні ситуації з життя, спогади, які змушували сміятись. Її сміх наповнював кімнату, і здавалося, що на мить весь світ за межами цього дому зник.

Коли ми доїли, я знову помітив її цікавий погляд, який цього разу зупинився на дверях у сусідню кімнату.

— Що там? — запитала вона, кивнувши на двері.

Я вагався лише мить.

— Там моя бібліотека. Хочеш подивитися?

Її очі засвітилися від захоплення, ніби я щойно запропонував їй відкрити скриню зі скарбами.

— Звісно!

Я відчинив двері, і ми увійшли до кімнати, де стіни були заповнені книжковими полицями від підлоги до стелі. Запах старих книг, дерева і трохи кави наповнював простір.

— Вау... Це неймовірно, — прошепотіла вона, підходячи ближче до полиць. — У тебе тут стільки книг!

— Це моє місце для роздумів, — сказав я, спостерігаючи, як вона обережно торкається корінців книжок. — Тут завжди тихо, і я можу зупинитися на мить, коли світ здається надто гучним.

— Мабуть, це місце зберігає багато твоїх думок і секретів, — сказала вона, обернувшись до мене.

Я кивнув, дивлячись на неї.

— Так, і тепер ти теж знаєш про нього.

Стефанія підняла одну з книг, що лежала на столику, і з усмішкою запитала:

— А яка твоя улюблена?

— Це складне питання, — я засміявся. — Але якщо ти залишишся трохи довше, я, можливо, розповім.

— Угода, — сказала вона, сідаючи в одне з крісел і гортаючи книгу. — Але спершу скажи: ти часто приводиш сюди гостей?

Я зупинився, на мить задумавшись.

— Ні. Ти перша.

Її погляд став м’яким, а посмішка — теплою.

— Тоді я відчуваю себе особливою.

— І ти не уявляєш, наскільки, — тихо відповів я, дивлячись на неї.

Ми провели в бібліотеці близько години, після чого я показав її гостьову.

— Якщо тобі буде щось потрібно, моя кімната навпроти, — сказав я, дівчина в свою чергу кивнула, після чого я покинув кімнату та попрямував до себе.