Розділ 3. Себастьян

З моменту останньої церемонії пройшло два дні,  завтра Аурелія святкує день народження. Тому сьогодні ми вирушаємо до Монако. Я дізнався, що вона обожнює Формулу-1, тож наше основне побачення буде пов’язане саме з цим. Годинник показує вже дев’яту вечора, і я взяв свої речі, щоб вирушити до будинку дівчат, як обіцяв, щоб особисто забрати її.

Коли моя машина зупинилася біля їхнього будинку, я вийшов на подвір’я, але Аурелія ще не вийшла. Уже збирався дзвонити у двері, коли вони раптово відчинилися, і вона з’явилася на порозі. На ній був легкий костюм, що складався з шортів і топа, що виглядало дуже доречно і невимушено.

— Привіт, давай допоможу, — промовив я, беручи її валізу.

— Привіт, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Вибач, що змусила тебе чекати, — сказала Аурелія, трохи зніяковівши.

— Все нормально, у нас ще є час, — заспокоїв я, і вона, здається, розслабилася, бо знову усміхнулася і попрямувала за мною до машини. Поки я клав валізу в багажник, Аурелія вже сіла на переднє сидіння авто.

— Коли в нас літак? — запитала вона, порушивши тишу, яку розбавляла тиха музика, що грала в салоні.

— За дві години, — відповів я. Після цього між нами запанувала тиша. За півтори години до посадки ми зупинилися біля аеропорту. Оскільки летіли бізнес-класом, черги не було, і в нас залишалося трохи часу, щоб прогулятися по зоні «Д’юті-фрі».

Зайшовши до однієї з крамниць, Аурелія відразу підійшла до полиці з книгами.

— Хочеш, можемо купити якусь книгу, — запропонував я.

— Ні, дякую, — відповіла вона, не відриваючи погляду від полиці.

Я прослідкував за її поглядом і помітив книгу під назвою «Чому саме ми?». Схоже, це якийсь роман. Коли Аурелія відійшла від полиці, я швидко взяв книгу, яка її зацікавила, і попрямував на касу, поки вона продовжувала розглядати інші речі. На щастя, у мене був багаж, куди я непомітно поклав її книгу, щоб зробити їй сюрприз пізніше.

Коли все було готово, Аурелія підійшла до каси з кількома дрібницями. Вона вже збиралася прикласти свій телефон до терміналу для оплати, але я випередив її.

— Запам'ятай, будь ласка: якщо ти зі мною, ти нізащо не платиш, — сказав я, оскільки це була моя принципова позиція.

— Але я так не можу, — тихо відповіла вона, опускаючи очі.

— Можливо, ти ще не звикла до цього, але якщо в нас у майбутньому щось вийде, то ти не будеш платити за себе в моїй присутності, — промовив я впевнено.

Вона промовчала у відповідь. Коли запакували речі, які вона обрала, ми вийшли з магазину і попрямували до гейту, щоб пройти на борт літака. Я давно не літав великими літаками, оскільки останнім часом користувався чартерними рейсами, але був упевнений, що Аурелії такий варіант би не сподобався. Попереду нас чекало дві години польоту, які ми провели, розмовляючи.

— Чому ти вирішила стати письменницею? — запитав я, адже письменництво — це досить специфічна професія.

— Якщо чесно, то вже й не пам’ятаю, як усе почалося, — відповіла вона з усмішкою. — З дитинства обожнювала читати, і з часом це переросло в бажання писати.

Ми ще трохи поговорили на різні теми, а потім увімкнули музику в навушниках і слухали її разом, розділяючи цей момент у повітрі, десь між нічним небом і нашими нескінченними розмовами. 

Коли ми були в готелі, у мене були деякі плани, пов’язані з бізнесом, тож я вирішив зайнятися ними, поки мав вільний час. Після цього ми трохи поспілкувалися з сином. На годиннику була вже восьма вечора, і я почав збиратися до ресторану. О пів на дев'яту вже стукав у двері номера Аурелії. Через кілька хвилин двері відчинилися, і переді мною з'явилася вона — в доволі відвертій, але елегантній червоній сукні з вирізом на стегні та чорних босоніжках на високих підборах.

— Вибач, що змусила тебе чекати, — сказала Аурелія, злегка всміхаючись.

— Нічого страшного, — відповів я, і ми разом вийшли з готелю, прямуючи до “Lobby Lounge Restaurant & Bar”.

— Я вже кілька разів була у Монако, але в цьому ресторані ще не була, — сказала Аурелія, коли ми зайшли всередину й сіли за попередньо заброньований столик.

— Що ти хочеш замовити? — запитав я, розглядаючи меню.

— Восьминога в томатно-вершковому соусі, — відповіла вона з блиском в очах.

— Добре, — промовив я, покликавши офіціанта. — Нам, будь ласка, восьминога в томатно-вершковому соусі, філе сібаса, а також підберіть якесь смачне біле сухе вино.

— Очікуйте, ваше замовлення буде готове за 15-20 хвилин, — сказав офіціант і пішов, але незабаром повернувся з пляшкою вина. Розливши його по келихах, він непомітно зник у бік кухні.

— Розкажи про себе, — промовила Аурелія, поки ми чокались келихами.

— Що саме тебе цікавить? — запитав я, вдивляючись в її обличчя.

— Розкажи про своє дитинство, — сказала вона, не відводячи погляду.

— Це дуже важка для мене тема, — зізнався я, трохи затримавши подих. — У мене є молодший брат, він на три роки молодший за мене. Ми мали щасливу родину, до одного дня. Мені було 13, і я повертався додому з художньої школи, коли побачив біля нашого будинку багато людей. Мені назустріч вибігли батьки.

— Мамо, тато, що відбувається? — запитав я, дивлячись на палаючий дім.

— Синку, Нік... — промовив батько. — Він розігрівав їжу в мікрохвильовці, і вона загорілася.

— Де Нік? — запитав я, сповнений страху. Мама обійняла мене й притиснула до себе.

— Його намагаються врятувати, — промовив батько, важко видихаючи.

— З ним все буде добре, правда? — запитав я, шукаючи надію в очах тата.

— Сподіваюсь, — відповів він, обіймаючи мене ще міцніше.

— Що з ним зараз? — запитала Аурелія, дивлячись мені прямо в очі.

— Його врятували, — промовив я з полегшенням у голосі. — Зараз його життя повністю пов’язане з автоперегонами.

— Тобто через такий страшний випадок він вирішив пов'язати своє життя з небезпекою, — сказала вона, і це звучало як суцільна нісенітниця. Ми з батьками часто дивувалися: як? Як він, попри жахливі травми та місяці в лікарні, зміг пов’язати своє життя з перегонами.