Розділ 2. Себастьян

Дівчатам дали день, щоб зібрати свої речі й переїхати до будинку, орендованого на період зйомок. Для однієї з них я підготував сюрприз, а саме для Емілії. До того ж, поки що вона була тією, до кого я відчував найбільший потяг. Тому о 7 вечора я чекав на неї біля майстерні, де люблю проводити свій вільний час. Рівно у призначений час я побачив її – Емілія виглядала приголомшливо: легка повітряна сукня, білі кросівки, мінімум макіяжу і неохайний пучок, що чудово підкреслював її природну красу.

— Привіт, — сказала Емілія, підійшовши ближче.

— Привіт. Ти виглядаєш просто неймовірно, — відповів я, обіймаючи її. — Тобі дуже пасує цей образ.

— Дякую, — посміхнулася вона. — А що це за місце?

— Це майстерня мого друга, де я люблю проводити вільний час. Він люб’язно надав нам її для нашого побачення. Сподіваюся, ти любиш малювати?

— Обожнюю, — її очі засяяли від радості.

— Тоді ходімо, — сказав я, взявши її за руку, і ми попрямували до входу. Всередині було тихо, нікого більше не було, тільки ми двоє, належали одне одному.

— Що будемо малювати? — запитала вона, кароока, сповнена цікавості.

— Пропоную намалювати портрет одне одного, — відповів я. Вона кивнула, і ми сіли один навпроти одного, починаючи творити.

Емілія закінчила першою й терпляче чекала на мене. Я старанно намагався передати її витончені риси обличчя, її глибокі очі, в яких можна було побачити цілий спектр емоцій.

— Ти ще довго? — запитала вона, усміхаючись.

— Зачекай, ми нікуди не поспішаємо, — відповів я. Ще пів години – і мій портрет був готовий. Ми нарешті змогли обмінятися результатами. У порівнянні з моїм, її картина була просто неперевершеною.

— Це чудово, — сказав я, розглядаючи її роботу. — У тебе справді талант.

— Дякую, — мило посміхнулася дівчина. — У тебе теж непогано вийшло. Міг би стати чудовим художником, — додала вона.

— Чесно кажучи, колись я хотів навчитися малювати професійно, але сталася одна неприємна ситуація, після якої я майже перестав брати пензля до рук, — відповів я. Це була темна сторінка в моєму житті, але зараз я не готовий ділитися цим з кимось, ми ще надто мало знаємо одне одного.

— Можливо, ти хочеш чимось поділитися? — запитала вона, лагідно дивлячись на мене.

— Вибач, але я поки не готовий розповідати про це, — сказав я.

— Звичайно, — кивнула Емілія. — Знай, якщо будеш готовий, я завжди тебе вислухаю.

— Почуваюся, ніби я на сеансі у психолога, — усміхнувся я.

— Такого мені ще ніхто не казав, якщо чесно, — посміхнулася у відповідь Емілія.

Коли ми завершили з картинами, вирішили повечеряти в ресторані. Сівши в моє Audi R8, ми попрямували до одного з моїх улюблених місць у Парижі. Авто зупинилося в самому центрі біля ресторану «Vie».

— Вау, тут дуже красиво, — захоплено промовила Емілія, коли ми зайшли всередину.

— Так, за це я й обожнюю цей ресторан, — відповів я, ведучи її до столика, який був завчасно заброньований спеціально для нашої вечері. Незабаром підійшов офіціант, і ми зробили замовлення. — Нам, будь ласка, пляшку червоного вина, яловичий стейк з овочами та запечений лосось з овочами, — сказав я. Офіціант кивнув і попрямував до кухні.

— Як настрій у будинку? — запитав я, коли офіціант відійшов.

— Все нормально, лише деякі дівчата трохи посварилися, — відповіла Емілія.

— І через що ж вони посварилися?

— Спочатку через кімнати, кому яка дістанеться. А потім через побачення, — зізналася вона, усміхаючись.

— Що ти маєш на увазі, через побачення? — здивувався я.

— Кожна з нас хотіла б піти з тобою на побачення першою, — відповіла вона. — Мені випала така можливість, і через це деякі дівчата образилися.

— І хто ж це був? — запитав я, цікавлячись деталями.

— Саманта та Анна, — відповіла дівчина. — Вони сперечалися, чи справедливо, що саме я пішла на побачення першою.

— Зрозуміло, — відповів я, усміхнувшись. — Але думаю, я сам краще знаю, з ким хочу піти на побачення.

Смачно повечерявши, ми поїхали додому. Спершу я підвіз Еммі, а потім вирушив до себе. Проте спочатку заїхав до квіткового магазину, щоб купити квіти для завтрашнього побачення. Прокинувся, як завжди, о 6 ранку, сходив у спортзал, а потім, сівши у вітальні, написав список тих, кого хотів би запросити на побачення. Після цього надіслав букети та записки кур’єром, а сам поїхав до офісу — роботу ніхто не відміняв. Сьогодні у мене зустріч із інвесторами з приводу відкриття ще одного філіалу. Нарада тривала доволі довго, але зрештою ми дійшли згоди; залишилося лише розробити план дій.

Близько 16-ї я вийшов з офісу та поїхав туди, де мало відбутися моє побачення з Агатою, Стефанією, Самантою, Барбарою, Анною та Кетрін. Сара теж мала бути, але через деякі проблеми не змогла. Я приїхав першим і почав чекати. Минуло не більше 10 хвилин, як біля мене зупинилася машина, з якої вийшли дівчата. Вони виглядали неймовірно, всі були у вишуканих сукнях з розрізом до стегна та глибоким декольте.

— Усім привіт, — сказав я. — Ви просто неперевершені.

— Дякуємо, — відповіли вони хором.

— Сьогодні я запросив вас на фотосесію, і так, Саманто, твоє запрошення залишається в силі, — додав я, усміхнувшись. — Сподіваюся, ви любите фотографуватися.

Ми зайшли до фотостудії, де на нас уже чекала фотограф.

— Привіт, — сказала вона, обіймаючи мене.

— Привіт, — відповів я, також обійнявши її. — Познайомтесь, це Софі, сьогодні вона буде нашим фотографом.

— Привіт! — усміхнулася Софі. — Сьогодні у нас буде фотосесія в стилі ретро, тож давайте пройдемо до зони, де відбуватиметься основна частина.

Ми весело провели час, фотографуючись разом і окремо з кожною з дівчат. Фотосесія тривала більше чотирьох годин, після чого ми вирушили до незвичного ресторану, де кожен сам собі готує їжу. Майже всі обрали легкі страви, тільки Агата взялася за складну основну страву — різотто.

— Стефані, ходімо поговоримо, — звернувся я до неї.