Ов завжди прагнув свободи. Свободи слова, рухів, жестів та думки. Його найзавітнішою мрією було звільнитись від постійного контролю батьків, які йому й кроку не давали зробити без нагляду.
«Колись ж так не було, що ж змінило їх так»- подумав Ов. І й правда. Батьки роки зо два тому навіть не помічали його, що нерідко нервувало його… Але, чому тепер це не подобається, ніби то цього й прагнув цей високий, кароокий хлопчина.
-Я мушу залишити це місце й знайти свободу!
-Ов, що ти там мусиш? Щось я не розчула… Мусиш закінчити школу? - сказала Маріям, мати Ова.
-Так, саме школу я мушу закінчити.
«Звісно, адже без цього я не зможу вступити до університету, але, якщо я погано здам екзамени, то муситиму піти туди, куди хочуть батьки, але це ж не входить в мої плани!»
Так, Ов вчився на відмінно, був капітаном баскетбольної, футбольної і волейбольної команди, здається, звідки в нього стільки часу на це все? Відповідь проста. Він не хотів повертатись додому, через це затримувався у залі, бібліотеці, головне, щоб бути поза будинком батьків. Так, саме будинком батьків, бо рідною домівкою то було складно назвати.
Ще трішки, і екзамени наступили, але Ов переживав як ніколи, навіть перед міжнародним турніром він був спокійним, як удав.
«Або сьогодні я це зроблю, або вже ніколи не досягну своєї мети»