Глава 2

Я бігла якомога далі від дороги.

Нутрощі скрутились і благали мене зупинитися. Однак я не могла. Здавалося, встану лиш на секунду — як мене знову накриє тінь людської руки. Рот хапав повітря частіше, ніж серце встигало перекачувати кров. В очах не темніло, картинка просто зникала щоразу, як груди спадали. Я була впевнена, що мої кволі ноги зламаються від такої напруги, але, на диво, легені відмовили першими.

Один короткий ковток повітря перервався хрипом і гострим болем у легенях. Ноги зупинились. Але мозок кричав: «Біжи!», тож я щосили пхала себе далі, брела й намагалася не звалитися замертво.

Що глибше я заходила в ліс, то темнішими ставали його тіні. Кожна травинка стирчала небезпекою, а широкі стовбури дерев, наче колони, тримали важку стелю з гілок і листя, що так і норовила впасти.

По спині пробіг холодок. Відчуття чужого погляду гризло потилицю.

Я розвернулась.

Лише шелест листя і вологе повітря — більше нічого. Стукіт серця у вухах ставав усе гучнішим, по плечах побіг піт. Набравши повні легені повітря, я відвела погляд від тіней до об'єктів, що їх відкидали.

Стеблі стояли впритул, на диво, нерухомі в таку неспокійну ніч. Я зупинила погляд на найближчому. Довгоногий луговик: сіруватий біля основи, з дрібними вузликами вздовж стебла. Потім — наступне. Сивий гостролист, листок широкий і холодний на дотик. А далі… На моє здивування, багато з цих рослин були мені невідомі. Серце все ще гупало, але руки вже не тремтіли.

Коли в голові проясніло, я нарешті почала думати про наступні кроки.

«Залишилося добратися до найближчої хорії. Або якщо вона достатньо близько, просто подати сигнал. У мене вистачить сили на один останній сигнал. Вони прийдуть за мною, дізнавшись, що Я тут. Точно прийдуть».

Вмить трава розійшлась на обрії, кам'янистий схил став у мене на шляху. За схилом місячне сяйво відблискувало в траві в чистому полі. Закинувши голову за прірву, щоб роздивитись її глибину, я примітила жолобки в кам'яному схилі. Сама прірва, хоч і була завглибшки як два десятки мене, не викликала в мене занепокоєння. Падіння з такої висоти, скоріш за все, мене б навіть не травмувало. Скоріш за все.

Здійнявся вітер, і мене ледь не відірвало від землі. Зі страшним гулом щось злетіло з дерева і рвонуло в поле. За мить усе той же силует вилетів із поляни, але здавався масивнішим.

«Не хотіла б я стати його вечерею. Варто зробити привал тут», — промайнуло в голові, і я одразу почала рухатись до жолобка. Зістрибнувши з землистого краю, я приземлилась на кам'янистий уступ, прямо біля входу в «тимчасове укриття».

Із занепокоєнням я почала забиратися між камінням. Незручність маленького простору не могла конкурувати з комфортом від наявності стелі над головою і твердої стіни за спиною.

Скрутившись у клубочок, я обійняла свої ж коліна. Краплинки засохлої крові разом зі шматочками гравію на моїх ногах врізалися в підборіддя.

— Нарешті.

Повіки опускалися. Шелест трави і холодний вітер заколисували мене. Я починала засинати, однак, здається, опинилася знову там: металеві ґрати, темна кімната, край столу, пожовтіле дерев'яне крісло, оббите червоною шкірою. Праворуч, під покритою пилом ганчіркою, ховали інструменти. Так, наче сховавши їх за тканиною, я про них забуду.

Іноді це працювало.

Але неминуче, рано чи пізно, ганчірка підіймалася. Металеві ножі, голки, величезні щипці і прозорі трубки. Варто було йому витягнути мене з клітки на тоненьку хустинку, як серце благало повернутися назад.

Я слідкувала за єдиним джерелом світла в цій кімнаті. Вогонь свічки обпалював зіниці. Здавалося б, він от-от потухне, але він загорявся знову. Я рахувала, скільки разів воскові краплини стекли до грубо зробленого підсвічника.

«Не брикайся. Я тебе тримаю, щоб ти себе не поранила», — повторював він. І найстрашніше — я йому вірила. Майже.

Синя кров текла трубкою. Він зрізав волосся з боків і скручував його в паперовий конверт. Обрізав нігті на руках і ногах. Він брав все, що міг.

Коли ж і цього було недостатньо…

Біль блискавкою розійшовся спиною і прогримів по всьому тілу. Я підскочила і вдарилася головою об кам'яну стелю. Пальці самі потягнулися до лопаток — туди, де шкіра вже давно гладка і чужа.

За мить моє дихання заспокоїлося, а біль притих. Але не зникав. Ніколи не зникав.

Я притисла спину до холодного каменю — навмисно, щоб відчути щось інше.

«Вперше за стільки часу вибралась на волю, і мені сняться ґрати. Коли я встигла стати такою покірною», — підмітила я з легкою посмішкою і туманним поглядом.

Уже й забула, як це — спати на природі. Скільки на камені не сиди, не розігрієш. Лиш легенька роба, перетягнута на животі ниточкою, рятувала мене від того, щоб повністю відморозити собі всі нутрощі.

Знову скрутившись у клубочок, я сперлась на стінку і уявляла своє ліжко. Ліжко вдома.

На двох підв'язаних тросах я занурювалася у м'яку ковдру, що була розстелена на грубому на вигляд гамаку. Просто під ним мерехтливий камінь створював легку невагомість, через що виникало відчуття польоту.

Прокидаючись, можна було милуватися краєвидом з вікна, не встаючи з ліжка. Вслід за вітром прозорі лляні штори виривалися з віконної рами і танцювали в пурпурному світлі. Маленька стежина вела від основи гілки до містка, що поєднувався павутиною з іншими гілками та будинками.

Вечорами світло проходило крізь крони дерев, оповиваючи все навколо лагідним пурпурним маривом.

Коли я раніше закінчувала свою роботу з ґрунтом, я злітала на найвищу гілку в лісі й дивилась на схід. Чекала, коли повернеться мати.

На тлі бурхливого східного неба я розглядала сімейний сиґіл, що красувався на моїй правиці. Темні символи і витіюваті візерунки оповивали мою долоню і пальці. Це був знак, який поєднував мене з мамою.

Я прикладала руку до грудей і слухала. Слухала, як б'ється її серце. Це казало мені, що вона десь там, ще жива.