Глава 1

— Чи знаєте ви, що робить арій наймогутнішою з рас?

Дорослий чоловік у вишуканному атласному вбранні кольору свіжої трави закрив книжку на своєму подіумі й чекав на відповідь. Просто перед ним на дубових лавах хаотичними рядами сиділо двоє десятків дітей. Кожен із них був розміром із ляльку і вдягнений у просту білу туніку з розрізами на спині.

— Здатність літати! — прокричав хлопець із задніх рядів; одним рухом пари крил він мало не підкинув себе з лави. Вчитель посміхнувся та розвернувся до дошки, виставивши на показ чотири великі крила, зручно складені за спиною.

— Чому ж птахи тоді не панують над світом тварин? — у відповідь запитав вчитель, записуючи крейдою слово «Політ».

— Це магія, — зухвало промовила дівчинка на перших рядах. Вона тримала рівну поставу й із усмішкою глянула на хлопця позаду себе.

— Магія — це гарна відповідь. Однак неправильна. — Слова вчителя вбили всю впевненість в очах дітей, які мали схожі думки. Він обережно дописав слово «Магія» поряд.

«Телепні. Це інтелект», — подумки відповіла я, але не наважувалась казати це вголос. Я знала, що не цієї відповіді очікує вчитель. Відповідь, про яку він сам, напевно, і не здогадується.

— Це здатність до розвитку. Неважливо, наскільки кремезними будуть Кари, що стануть на вашому шляху. Неважливо, наскільки глибоко голос Сонарів пробереться у вашу голову. І навіть якщо кожна гидка Людина на цьому світі ополчиться проти нас — це не стане перешкодою. Бо ви здатні стати тим, чим ви ніколи не були.

Клас разом просвітлішав, легкий трепет засів у кожному маленькому серденьку.

— Усе, про що ви казали, — його рука торкнулася слів на дошці, — це все наслідок нашого розвитку. Навіть владарка арійського народу, Імперарія, що здатна рівняти гори одним рухом руки, колись була безкрилим сіроліном.

— То я теж колись зможу стати Імперарією? — запитав усе той самий хлопець із заднього ряду.

— Ти колись бачив Імперарію, яка не миється? — сказала я. Діти разом зареготали, однак вчитель і оком не змигнув.

— Якщо докладеш достатньо зусиль. За кожен ваш внесок вам даватимуть ессенцію. Накопичіть достатньо — і з часом кожен із вас перейде на наступний щабель. Міцніші крила та тіло, кращий контроль над магією, довше життя й здатність створювати власні хорії…

— Я зможу стати такою ж сильною, як Вона, — пошепки промовила я. Посмішка не сходила з мого обличчя, що й так наче світилося від довгого золотистого волосся.

Невдовзі вчитель відпустив нас із уроку. Ми всі разом вилетіли з приміщення — буквально. По правий бік стояли чоловіки й жінки, радісно вітаючи своїх діточок. Цей вигляд завжди смішив мене: через різницю в розвитку діти без труднощів вміщалися на долонях своїх батьків.

По лівому ж боці на мене чекала Вона. Осяяна сонячним світлом, її силует здіймався над іншими батьками. Вони дивилися на неї з хвилюванням в очах, але мені було байдуже.

— Лауро, я тут, — лагідний голос покликав мене до себе, але я й так знала, куди летіти. Розвернувшись на місці, я наближалася до темної постаті, вкутаної світлом. Руки самі тягнулися до неї.

Я не пам'ятаю обличчя, однак я чудово знала, хто це.

— Мамо… — пролунав глухий хрипіт, поки вкрита шрамами рука тягнулася за місячним сяйвом.

Дзвін пронизав голову, в очах двоїлися металеві ґрати. Відчуття сну покидало мене, лишаючи мене саму. Знову саму.

Запах свіжої трави вдарив у ніс.

Як я тужила за цим запахом…

Незнайома стежина почала пливти перед очима. Гарячі сльози врізалися у землю.

«Як довго я була одна?

Чому… Чому ніхто не прийшов? Де ви всі?

Додому… я хочу додому…»

Вітер пройшов крізь металеві прути клітки зі свистом і обкутав мою голу спину. Шрами заболіли.

Холод змусив мене підвестися. Коліна затремтіли, наче я новонароджене лоша.

Темне волосся пасувало до майже чорних очей — тих, що колись мали синій відблиск. Обвітрені губи тремтіли на тендітному худорлявому обличчі. Довгі бліді вуха здригалися від найменшого шелесту. Здавалося, достатньо одного подиху вітру, щоб мене не стало.

Колишня я висміяла б мене.

— Ех. — Вона була б права.

Земля здригнулась, і за спиною пролунав моторошний шерех. Я обернулась.

За моєю спиною лежав «велетень» у калюжі власної крові. В повний зріст я була розміром із його товстий людський палець — навіть менше. Він спустив останній подих.

Від різкого оберту мене повело до землі, але ноги втримали. В голові промайнули уривки минулих подій.

Побите скло, злодії, сварка, бійка, втеча. Голова тріщала.

Я повернулась до місячного світла, і очі вчепилися в невидану вже з рік картину — краєвид без металевих прутів. Погнуті ґрати по той бік клітки. Достатньо широкі, щоб я могла протиснутися між ними.

Ноги наче злилися із землею. Свобода. За кілька кроків від мене.

Але що там, по той бік? Будь-яка комаха загризе мене. Ласуватиме моїми нутрощами та такою жаданою для тих тварей кров'ю. А якщо люди зловлять мене на втечі…

Блідо-синій колір, що тече скляними трубками. Холодні леза, що ріжуть незагоєні рани.

Нудота підступила до горла. Сльози вже не пекли — просто текли, холодні й байдужі, наче їм теж було все одно. Руки самі знайшли шию. Тонкі пальці лягли на горло, і я відчула власний пульс — слабкий, утомлений, наче він і сам уже не хотів старатися. Сили в руках майже не лишилося. Але майже — це достатньо. Арія із сусідньої клітки вчинила так само: без крику, без боротьби. Одного руху достатньо, щоб зламати шию.

«Я так втомилась. Хай усе закінчиться зараз».

Я востаннє глянула на місячне сяйво та заплющила очі — худі пальці почали стискатися.

Перед очима почали пробігати картинки. Теплі материнські руки. Відчуття польоту. Посмішки сусідів з хорії. Незнайоме світло на горизонті. Люди. Крики друзів, зруйновані будівлі. Люди. Сльози. Ґрати. М'ясо. Люди.