16. Автобус відбуває з третьої платформи

Ліна увійшла до просторої, не дуже затишної зали очікування, і мимоволі повела плечима. Тут гуляв протяг, похмурі, насуплені люди сиділи в пластикових кріслах, втупившись у свої гаджети, а за вікном ліпив сніг з дощем. От цілий тиждень було сухо і сонячно,  а як тільки вона зібралася в дорогу - відразу, за законом підлості, утворилася в небесному царстві така "кака-бека".

Ліна сіла в найближче крісло, дістала з сумки мобільний і поглянула на годинник. До відправлення її автобуса залишалося півгодини. Піти щось придбати у маленькому магазинчику навпроти кас? Та бідний асортимент і високі ціни не дуже спокусили дівчину. Вона окинула оком сіро-чорний натовп пасажирів ( до речі, чому в наших краях всі в холодну пору року,  коли й так надворі сіро та похмуро, ще й одягаються у "немаркі" темні кольори? Аби остаточно довершити свою депресію?

Вона знайшла у сумці пачку печива та почала задумливо гортати стрічку Фейсбуку. Нічого цікавого - одна політика та скарги на погоду. А, іще купа картинок із сердечками... Так, сьогодні ж День святого Валентина. Ще одне дивне свято, яке прийшло до нас із-за кордону, і тепер ми дружно намагаємося створити романтичну атмосферу у найнеприємнішу пору року - коли зима вже "приїлася", а до справжньої весни ще далеко.

Як там писав Пастернак: "Февраль. Достать чернил и плакать..." Ну так, невдахам типу неї, Ліни, хто так і не знайшов собі пару, доводиться чотирнадцятого лютого виконувати настанову поета.

Вона підняла голову - і раптом зустрілася очима з хлопцем, котрий сидів навпроти. Мабуть, він підійшов тільки що, поки вона "втикала" в телефон, бо ще п'ять хвилин тому його тут не було. Незнайомець був високим, чорнявим, одягненим у темно-зелену куртку - хлопець, як хлопець. Але щось у ньому зачепило, змусило серце Ліни забитися сильніше.

Ну ви ж знаєте, як ото буває - коли тільки побачиш людину - а в голові проноситься ціла історія, починаючи від сцени вашого знайомства і закінчуючи хрестинами майбутніх онуків. Ну от десь таке трапилося з Ліною. Гаразд, до внуків вона не встигла дійти в своїй уяві, а от будинок ( чомусь неодмінно на березі моря) уявила, а ще двійко кумедних діток - хлопчика і дівчинку. І великого собаку. Вона завжди любила собак. Чудово було б вечорами вигулювати Джека ( навіть ім'я для домашнього улюбленця придумалося) на морському узбережжі, а діти  бігали б навколо і збирали мушлі, що їх винесло на берег після шторму...

Що за дурні фантазії.. Дівчина глибоко зітхнула і не змогла втриматися, щоб знову не кинути погляд на свого візаві. І цього разу він також подивився на неї, ще й легенько посміхнувся. От цікаво, що там у них, в чоловіків, у голові відбувається в такі моменти? Про що вони думають - про те ж, що і ми, чи про щось зовсім інше? Що собі уявляють? Їй стало навіть трохи соромно від таких думок, і вона почала знову водити пальцем по сенсорному екрану, вдаючи, що повністю поглинута своїм заняттям. Хоч би він уже заговорив до неї, спробував познайомитися, чи що, бо час невпинно збігав. До відправлення її рейсу залишалося тільки десять хвилин.

Але хлопець, видно, був нерішучим, а може, й не мав потреби у знайомстві – можливо, в нього була вже дівчина, звідки їй, Ліні знати?

Бо почувши оголошення про те, що автобус,  який прямує за маршрутом Київ-Харків, прибув на третю платформу, вона рвучко піднялася з місця, вхопила свою валізу і рушила до виходу із залу.

І тут трапилося диво з див. Той самий незнайомець наздогнав її і сказав:

- Давайте, я допоможу. Вам на платформи?

 - Так, дякую, - у неї аж подих перехопило від радості. Не може бути! Невже вони їдуть до одного міста? Тоді буде шанс на продовженя знайомства.

Хлопець, видно, подумав про те ж саме. Вони швиденько спустилися сходами та вийшли надвір. Відразу холодний вітер з дощем, у який вже перейшов сніг, вдарив у обличчя, змусив замружитися та перевести подих.

 - От так погодка, - сказав незнайомець. - До речі, я забув відрекомендуватися. Мене звати Ігорем.

 - А я Ліна, - відповіла дівчина.

 - Як Ліна Костенко? - усміхнувся він. - Дуже люблю її вірші.

 - Ну, я віршів не пишу, - дівчина знизала плечима, - але трохи малюю. Я вчуся на художника.

 - Круто! - він не приховував захоплення. - А я простий кухар у ресторані.

- Така незвичайна професія, - дівчина посміхнулася. - Мені дуже подобаються кулінарні шоу, завжди дивлюся їх і думаю - оце ж мені Бог не дав такого таланту, навіть яєшню як слід підсмажити не вмію..

 - Та ні, то ви, мабуть, набалакуєте на себе...

Вони підійшли до великого двоповерхового автобуса, що стояв на платформі номер три, і Ігор пропустивши її уперед, сам дістаючи з кишені квиток. Водій поглянув на квитка, якого показала йому Ліна, та раптом роздратовано забурчав:

 - Дівчино, ну не можна ж бути такою неуважною! Це автобус до Одеси, а ваш, харківський, на сусідній платформі. Біжіть швиденько, бо він уже відправляється!

-Ой, - зойкнула Ліна, вхопила свою сумку з рук Ігора та вистрибнула з автобуса, відчайдушно махаючи рукою сусідньому "Ікарусу", котрий уже почав вирулювати з території автовокзалу. Добре, що побачивши відчайдушні жести Ліни, водій пожалів її та зупинив транспортний засіб, хоч і виповів при цьому їй усе, що думає про подібну легковажність.

Віддихуючись, вона сіла на своє місце - і тільки тут згадала про те, що вони так і не обмінялася з Ігорем телефонами. Як шкода, що таке багатообіцяюче знайомство закінчилося безглуздо  і швидко. Вона в Харкові, він у Одесі - але не знають навіть прізвища один одного... Так можна було б хоч у соцмережах пошукати, а якщо тобі відоме лише ім'я - то як знайти людину?

Дівчина так засмутилася, що вирішила дістати книгу, аби відволіктися. Вона відкрила бічне відділення валізи, де лежав томик Мопассана, котрий спеціально взяла, щоб почитати в автобусі. І тут їй на коліна випав паперовий прямокутник. Піднявши його, дівчина здивовано прочитала : "Ігор Мельничук, ресторан "П'ять зірок" і поряд номер телефона та вайбера. Отже, це він тихенько поклав їй у кишеню валізи  свою візитку!