15. Провина

Провина

Плакали вишні білим цвітом за бабою Софією… Домовину винесли з хати і поставили на машину з опущеними бортами. На подвір’ї та моріжку за воротами зібралося чимало людей. Неяскраво одягнуті, вони здавалися темними плямами на фоні свіжої зелені, що аж очі в себе вбирала.

- Ви вже картоплю посадили? – спитав хтось у натовпі.

- Коло хати вже,  а на поле ніяк не виберемося...

- Дні стоять, як золото...

- А на завтра дощі обіцяють...

- Хай ідуть, вигонять із землі усяку рослинку…

Небо ясно-блакитне, неначе його зранку хтось підмалював синькою. На цьому тлі розкішно біліють квітучі вишневі віти. Сонце ллє своє проміння на сади і на людей, цілує висохлі руки покійної, в які хтось устромив поряд із восковою свічкою ніжну гілочку вишні.

На порозі хати стоїть Софіїн син Павло і курить.  Він поблід і аж наче схуд за ці кілька днів. Дивиться на небо, на землю і не вірить, що його вічно непосидюча, жвава матуся вже ніколи не милуватиметься цією красою. І все їхнє велике дворище виглядає осиротілим і спустошеним.

Сусіди спостерігають здалеку за Павлом, але не підходять – знають, що не варто зайвий раз лізти людині в душу.

Той самий голос, який запитував про картоплю, констатує:

- Не приїхав…

Йому ніхто не відповідає – та й що тут можна відповісти?

***

Він зайшов до рідної хати, і вона здалася йому такою маленькою і низенькою, що аж нахилив голову, водночас жадібно вдихаючи той неповторний, з дитинства знайомий аромат, який властивий лише будинку, де ти народився, і котрий впродовж багатьох літ приходив до нього у снах.

Зупинився на порозі, хоча й був готовий до того, що потрапить саме на поминки.  Тихий людський гомін, свічка, встромлена у баночку з житом, а поверх усіх – на нього скорботно глянули її очі – з фотокартки навпроти дверей, обведеної чорною стрічкою.  На цьому портреті її губи посміхалися, але очі таїли в собі невимовну глибину суму, і він тільки тепер усвідомив, що матері вже нема.

Серце здригнулося і на мить зупинилось, та тут же закалатало з подвійною силою.  Він відчув себе зайвим тут, у чужій оселі, зайвим у цьому світі – таке почуття нерідко огортало маленького Олексія давно, дуже давно. І, неначе відчуваючи його страждання, тепла материнська рука лягала на голову, пестила русявий, як у батька, чуб, і шепотіла матуся щось лагідне, від чого зразу ставало легко на душі. Цього вже не буде ніколи… Ніколи…

Олексій побачив, як із-за столу підвівся невисокий худорлявий чоловік років тридцяти, і впізнавав, і не впізнавав того верткого, вреднючого хлопчика, якого колись полюбляв смикати за вуха. Ті вуха й зараз трохи відстовбурчені, навіть модна зачіска не здатна їх приховати.

- Олексію? – спитав Павло якось недовірливо, і враз його обличчя зажевріло радістю. – А ми чекали…

- Потяг  запізнився, - відповів Олексій, все ще стоячи посеред  хати. – І от… не встиг… - він хотів іще щось додати, але спазм стиснув горло і чоловік замовк, похиливши голову.

- Та ти сідай, - невпевнено припросив Павло.

- Я не знаю… У мене ще жінка і діти в машині.

- Так що ж ви зразу не сказали, - підхопилася з-за столу Павлова дружина Галя і, водночас, підштовхуючи в спину свого нерозторопного чоловіка й вибачливо посміхаючись зятеві, заспішила до дверей. – Я їх зараз приведу, а то ж голодні з дороги…

Павло несміливо ступив крок, який розділяв їх із братом. Іще мить – і вони обнялися.

***

Колись давно він вийшов із цього дому раніше, ніж відправлявся потяг, проте не жалкував. Краще зачекати на вокзалі, ніж витримувати довгі слізні прощання з матір’ю.  Вона саме пішла на базар, і, користуючись моментом,  Олексій узяв свою валізку та вийшов із двору. Озирнувся на недобудовану хату ( поки що вони жили в літній кухні).

«Хотілось би побачити, що з цього вийде, - зловив себе на думці і тут же виправився. – Хоча це не мій дім.»

З-за рогу вигулькнув п’ятирічний Павлик, підбіг до нього і обхопив за коліна.

- Що ти мені привезеш? – спитав малий вимогливо. Його дуже розбалували Софія та її другий чоловік Іван, батько Павлика, а Олексію вітчим.

- А що ти хочеш? – м’якіше, ніж завжди, спитав старший брат. Він не хотів сьогодні сердитися. Хай малий сподівається, що Олексій ще повернеться додому.

- Я хочу танка, - заявив Павлик. – Справжнього!

- Буде тобі танк. А тепер мені треба йти.

Олексій рішуче відсторонив брата й рушив уперед. Лише за кілька кроків щось змусило його озирнутися.

Павлик стояв на тому ж місці і великими синіми очима дивився на нього. Щось було у тому погляді сумне і розгублене, неначе хлопчина уперше зрозумів, що таке прощання.

- Павлику, - покликав Олексій. – Іди сюди, щось дам!

Він вийняв із кишені олівця, одна половина якого була синя, а друга – червона. Тоді погладив відразу повеселілого Павлика по голові й швидко покрокував у бік вокзалу.

 ***

Маленький вокзал зовсім сховався під кронами старих каштанів. Вони вже почали жовтіти, відчуваючи перший подих осені, і маленькі коричневі кульки з легким стуком падали на асфальт. Олексій  підняв один "їжачок" і заховав у кишеню. Він зробив це механічно, але в голові промайнула думка: "Хай це буде спогадом про рідне місто". Хлопець відчув себе зовсім дорослим, схожим на героїв улюблених фільмів, які, від'їжджаючи з дому, ховали на грудях жменьку рідної землі. Озирнувся навколо - але всюди був асфальт, тож підібрав іще кілька каштанів.

Раптом хлопець відчув на собі чийсь погляд. Ще раз озирнувся і побачив дядька Івана, що стояв коло платформи у робочому одязі - видно, вирвався на хвилинку з депо. Іван повільно, трохи накульгуючи на одну ногу ( недавно розтягнув зв'язки на будівництві), порівнявся з пасинком.

 - Ти вже тут? - спитав, і, відчувши усю безглуздість цього питання,  поморщився. - А я скочив, щоб попрощатися, а Павлик сказав, що ти вже пішов.