14. Русалонька

Щодня рівно о четвертій пополудні я залишаю гамірливий пляж і, обережно минаючи розіп'яті на осонні тіла курортників, прямую до моря. В моїй руці - корзина з черешнями ( або персиками - залежно від сезону). Іноді напівпорожня, часом повна-повнісінька, бо продавчиня з мене кепська. Корзина відтягує руку, набігаючі хвилі легенько торкаються босих ніг, а я йду собі по краю моря і землі услід за сонцем.

Під ногами шурхотять сухі водорості, час од часу трапляється мертва медуза, схожа на клаптик блакитного мережива, корок від пляшки чи забута дитиною іграшка.

Поступово широка смуга білого піску, за якою видніються комфортабельні зАмки-пансіонати, стає вужчою і темнішою. Тут мешкають "дикуни". Он їхній червоний намет, над яким майорять розіп'яті на дроті шорти, мов піратський прапор.

Дівчинка - чорненьке циганча в панамці - вибігає мені назустріч і спиняється за два кроки, як завжди. Я не знаю її імені, але чомусь для себе називаю малу Нікою. У неї на щічці - свіжа подряпина, коліна в піску, а на губах - безтурботна посмішка.

 - Привіт, - кажу я. - Що сьогодні робила?

 - Ку-па-ла-ся, - мило розтягуючи склади, промовляє Ніка. Вона завжди так мені відповідає.

Ми переморгуємося, мов дві змовниці, і Ніка навшпиньки підбігає до мене та простягає пластмасове, не дуже чисте відеречко. Я споліскую його в набігаючій хвилі і насипаю з корзини черешень. Вони теплі й аж підпливають соком. Ніка облизується, поки триває цей звичний ритуал. Несміливо простягає руку, бере одну ягідку і кладе на долоню. Як кривава перлина у ніжно-рожевій мушлі - думаю я.

Банальне порівняння, правда ж, Ніко? Ти вже отримала свою солодку данину і геть втратила інтерес до цибатої прибулиці з вигорілим на сонці волоссям, яка все ще дивиться тобі услід. Хитнулася завіса червоного намету - і берег знову пустий.

Скидається, що ця дитина тут сама-одна, така собі пляжна Мауглі. Я ніколи не бачила дорослих мешканців Дикого берега. Може, як справдешні дикуни, вони чатують за кожним моїм рухом, причаївшись у глибині намету зі списами в руках? Мені стає весело від такої безглуздої думки, і якусь хвильку я посміхаюся, дивлячись на червоний піратський корабель під чорним вітрилом.

Та час не чекає. І знову стелиться за мною ланцюжок слідів по мокрому піску, а прибій уперто стирає їх, аби я загубила дорогу назад. Наївне море! Воно ж саме виведе мене у той людський світ за пару годин.

Пологий берег поступово підіймається і затуляє горизонт. Тут пісок знову стає золотистим, та його рясно всіюють камінці різних форм і розмірів. Вони й із моря стирчать гострими підступними зубцями або, навпаки, лежать між хвиль, гладенькі, як зелені столи. Зелені, бо геть мохом поросли. А між ними бушують міні - водоспади, закручуються водяні вихори і ліниво повзають краби.

Я заздалегідь починаю озиратися, хоча й знаю, що Старий примостився за наступним поворотом. Там, на скелі, схожій на трон, він ставить свій розкладний стільчик і вдає, що рибалить. Насправді ж він складає казки.

Я підходжу тихесенько, як мишка, та посідача кам'яного престолу не застанеш зненацька.

 - Мадам, - гукає він, - ви сьогодні затрималися!

 - Багато наловили? - питаю я.

 - Та трохи є.

Він бовтає відерцем, таким самісіньким, як у Ніки. Іноді мені здається, що всі ми - адепти якогось дивного братства - Власників жовтих відерець чи Любителів черешень, а може, просто мрійників? Хтозна.

 - Я підкину вам ідею нової історії! - гукаю я.

 - Зараз спущуся!

Він маленький, засмаглий до чорноти, на голові - смішний чубчик, що стирчить у різні боки.

 - Уявіть собі, - кажу я, - маленьку дівчинку загубили на пляжі. І тут з моря виплив Нептун і забрав її до свого підводного царства...

 - Мадам, - Старий невдоволено похитує головою. - Ви розповідали мені цю історію минулого тижня.

 - Сподіваюся, ви її записали?

 - Звичайно, а тепер у мене виник новий, надзвичайно цікавий задум...

Він замовкає і дивиться на мене благальними очима - чекає, щоб я попросила його розповісти нову казку. Але ж час... Сонце безжалісно хилиться вниз, і море на горизонті з темно-синього стає мідяним.

 - Мені так жаль, - кажу я, і цей жаль огортає мене, мов липка павутина. Я відводжу її рукою.

 - Може, коли вертатимусь...

 - Мені заманулося розповісти історію Черешневої Кісточки, - тихо мовить Старий. - Здається, іще ніхто не писав про Черешневу Кісточку?

 - Наче ні, - я набираю жменю ягід і простягаю йому.

Він приймає подарунок мовчки, з виглядом ображеної дитини. Я знаю - жодного слова тепер із нього не витягнеш, тому тихо рушаю далі. Ступивши зо два кроки, озираюсь - Старий їсть черешні і викидає кісточки у море. Певно, одну з них проковтне Риба-Кит, і виросте на її спині велетенське дерево... Втім. десь я це вже чула. Важко нині бути письменником - усе написали до нас.

Я посилаю Старому повітряний поцілунок і майже біжу вперед - туди, де під високою кручею гніздяться чайки. Може, це й не чайки, а якісь інші птахи, але мені хочеться думати саме так. Якийсь розумник надряпав на прямовисній стіні метровими літерами: "Вася". А далі - як знак оклику - самотнє деревце акації.

Тут мені робиться, як завжди, моторошно. Круча підступає до моря так близько, що тінь від неї падає на воду, і вона стає зовсім чорною. З піску стримлять якісь підозрілого вигляду дрючки, неначе уламки розбитого корабля. Здається, що з густого чагарнику на схилі стежать за мною чиїсь недобрі очі, тому поспішаю проминути це місце якнайскоріше.

Ще один поворот - і сонце різко вдарило в очі. Земля і море розступились, і переді мною - моя лагуна. Тут багато неба, фіалкового і спокійного. Берег овальною косою врізається у море, повітря пахне сіллю і лавандою.

Я не спізнилася. Стою на самому краєчку землі і дивлюся, як сонце вкрадливо цілує замріяне море. А ось і вони - двоє, ідуть, побравшися за руки, стежкою, що спускається сюди з їхнього виноградника.