12. Чорнобривці

Мала розплющила очі, та й знову замружилась, натягуючи простирадло на обличчя. Промінь сонця лежав поруч із нею на подушці, і подушка була тепла, як мамина долоня. Подумавши про маму, мала повністю прокинулась. Підняла скуйовджену голівку і шукала очима бабусю.

З кухні смачно пахло салатом з огірків та помідорів, а ще розігрітою олією. Тихенько нашіптувало щось радіо. Хлюпнула вода, вхідні двері розчинилися ( чи зачинились, мала не розібрала).

 - Бабцю! - гукнула вона і, трішки перегодом, голосніше, - Ба-а!

Бабуся з'явилася на порозі, витираючи мокрі руки об фартух.

 - Що, дитинко?

- А мама скоро приїде?

 - Скоро, скоро... Вмивайся та ходи снідати.

Вода кринична, мала тільки вмочила руки і тут же їх відсмикнула. Одним пальчиком протерла очі, схопила рушника. Дерев'яна підлога приємно холодила підошви. Як була, у нічній сорочці, затупотіла до столу.

Найсмачніше у світі - це бабусині пиріжки-ляпеники, тільки що зі сковорідки. Ще салат жовто-червоно-зелений, мов світлофор. А молоко - таке солодке дає наша Квітка, що п'єш і напитися не можеш! За вікном така яскрава зелень, аж не віриться очам, здається, хтось намалював барвисту картину і приклеїв до шибки. Мала прочиняє вікно і висуває долоньку - немає нічого!

 - Ану їж, не пустуй! - гримає бабуся.

Але яка вже там їжа, коли сонце розсипало блискітки по споришу на подвір'ї, де вовтузяться пухнасті гусенята. Гуска витягує шию і дивиться угору, наче виглядає малу пастушку.

 - Ба, я пішла! - на ходу допиває молоко. 

Бабуся ловить малу за поясок сукенки, застібає гудзик на спині, який, вреднючий, увесь час розщіпається.

На ганку вона спиняється біля відра зі сливами. Вони тільки що зірвані, ще у росі. Мала набирає слив і вихором злітає зі східців. У руках - лозина, очі спрямовані за хвіртку - чи дівчата вже там?

 - Гиля! - лунає на подвір'ї, і гуска, невдоволено гелгаючи, підкоряється, а за нею котяться малі клубочки, ніжно попискують, заплутуються у спориші.

Дівчата вже на леваді. Вони ніколи малу не чекають, та й взагалі ставляться до неї трішки зверхньо. Адже всі уже школярки, найстарша - Оленка - аж у третьому класі! Малій же в школу йти тільки через рік.

Гуси сходяться усі докупи, гелготять поміж собою, наче вітаються, і починають скубти траву. А дівчата вдають, що не помічають малу. Вони грають у вибивного: двоє кидають м'ячем у трьох інших, які перебігають з місця на місце. Всі весело сміються. А мала стоїть збоку, їй теж хочеться пограти, тільки соромно просити: "Візьміть і мене".

Одна з тих, що кидають м'яча, руденька Таміла, заздрить дівчатам, котрі бігають у колі.

 - Мала! - гукає вона. - Бери м'яча, будеш вибивати!

Мала старанно вибиває, та ні в кого не може влучити, м'яч іноді падає в траву, не долетівши до Оленки. 

Врешті він котиться в кущі, а натомлені дівчата сидять на ряднині, простеленій на траві, і  мовчать. 

Мала бігає завертати гусей, щоб не лізли в городи. Сонце вже підбилося височенько, гуси напаслися і посідали в холодку. Саме тоді довгонога, мов чапля, Галка промовила, стишивши голос:

 - Дівчата, а що я придумала...

Мала тільки що в рота їй не зазирає, дуже вже їй цікаво, що скаже Галка.

 - А ходімо до відьми по квіти!

Усе товариство спантеличено переглядається. Спокуса велика, але ж і небезпечну авантюру задумала їхня подруга! Усім ясно, що з відьмами краще не зв'язуватись. Хоча й невідомо, чи ця стара жінка, що мешкає в хатині на самому краю села, достеменно є відьмою. Живе одна, ні з ким не розмовляє, майже не показується з хати, - то й відьма. Їхні бабусі подейкують, що бачили на цвинтарі чорного кота, а він побігав поміж могилами та й завернув на відьмине обійстя. І, як завжди, при згадці про цю історію, у дітей мороз іде поза шкірою.

Зараз на голому, нічим не обгородженому подвір'ї не видно ні відьми, ні кота - лише пломеніють розкішні жоржини та чорнобривці. Таких гарних немає ні в кого у селі. Вони ще звіддалік кидаються в очі, наче манять до себе - ці незвичайні, зачаровані квіти. І дівчата, забувши про гусей, виходять на дорогу, байдуже прогулюються туди-сюди, намагаючись не дивитися у бік відьминого двору, але неминуче наближаючись при цьому до квітника. І раптом хутенько, наче горобці на черешню, кинулись до квіток, рвуть усе підряд, у кожної вже по оберемку - такому, як святять у церкві на Спаса. Лише мала не дістала до високих жоржин, вона тримає у руках кілька чорнобривців, від котрих лине запаморочливий терпкий аромат.  Вона так задивилася на квіти, що й не збагнула відразу, чому дівчат уже немає поруч. Тільки ноги залопотіли по дорожній пилюці, а мала нажахано дивиться, як  із хати з'явилася стара і погрожує їй ціпком.

 - Тікати! - майнуло в голові. І ще рядочки з улюбленої казки: "Гуси-гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!" Вона біжить по леваді, не розбираючи дороги, впустивши квіти, і наче вже чує, як за її спиною простягається кістлява рука, щоб ухопити і назавжди забрати з цього барвистого світу, від бабусі і мами, яка все не їде. А як приїде, то малої вже не застане... 

Перечепившись об корч, мала шкереберть летить у високі бур'яни і лежить там, ніби мертва, заплющивши очі. Тепер уже все.

Вона бачить, як відьмина постать щораз наближається - згорблена, темна на лиці, лише в руках золотом пломеніють чорнобривці. Певно, зібрала їх на дорозі, де мала покинула.

Відьма підходить зовсім близько, підсліпувато обдивляється бур'яновий ліс. "Ой, ма..." - беззвучно шепоче мала. І, певно, почувши її своїм відьомським чуттям, стара нахиляється над нею і дивиться суворо, насуплено.  Мала не в силах витримати цей погляд. Вона ще більше скоцюрблюється, стискає губи. І ось старечі руки торкнулися її, але не стали бити, тільки легенько підвели з землі. Мала хитається, от-от упаде знов. Зовсім поруч вона бачить зморщену коричневу шию, мідний хрестик на ній, торочки теплої вовняної хустки.