11. Серіальне ностальжі

Не так давно у стрічці Фейсбуку мені трапилася новина - тридцять один рік тому на екрани тоді ще Радянського Союзу вийшов один із перших класичних зразків "мильної опери" - бразильська "Рабиня Ізаура". Було це у жовтні 1988-го. Не дуже розбалуваний видовищами глядач сприйняв цю драматичну історію "на ура". Причому дивилися і обговорювали життєві перипетії Ізаури та Леонсіо не тільки жінки, а й чоловіки, діти - усі всідалися перед екраном і ... нехай весь світ зачекає. Навіть уроки можна було нам, третьокласникам, не робити, поки йде чергова серія.

Я не знаю, чи сучасні діти грають у героїв улюблених фільмів, ми ж грали. За відсутності інтернету і комп'ютерних ігор у початковій школі ми були "дітьми телевізора". Що бачили - те потім втілювали в життя. Грали в "Пісню року", грали в "КВК". Інсценізували фільми - хлопці любили, щоб було про війну, а дівчата - звісно ж, про кохання. Але щоб були артисти обох статей, то доводилося домовлятися "і вашим, і нашим" - один фільм на вибір сильної статі, другий - уже для "прекрасної половини людства". Правда, хлопці все одно умудрялися перетворити сентиментальну історію в бойовик з елементами хорору))

Так, та сама "Рабиня Ізаура" трансформувалася у "рольову гру" про рабів і рабовласників - перші втікали, ховалися по різних закутках, а другі їх ловили і транспортували до "в'язниці", потім ще влаштовували різні покарання. Еріка Леонард Джеймс нервово курить під під'їздом))

Потім настала епоха... правильно, "Санта-Барбари". Яка це була шедевральна, довгограюча історія, яка розтягнулася на роки й роки! У селі бабусі називали котів і собак Сісі, Джиною та Крузом. Мої однокласниці усі без винятку були закохані у Мейсона. "Санта-Барбарі" ми завдячували і скороченням уроків математики,  адже наша вчителька була фанаткою цієї "мильної опери", і кожен урок незмінно розпочинався з обговорення нової серії, яке тривало п'ять, а то й десять хвилин, а ми ще старалися розвинути якусь гостропроблемну дискусію, аби більше часу пішло на  серіал, а менше - на рівняння та задачки.

До речі, з "Санта-Барбарою" наші кіношні "проби пера" вийшли на новий рівень - почалися імпровізації, чи то, як зараз модно казати, ми створювали "фан фіки" - себто, писали свої історії на мотиви серіалу - брали улюблених героїв і придумували їм нові пригоди, "парували" так, як кому заманеться, часом дівчата всерйоз билися через неправильну трактовку того чи іншого образу)) Бо кожна обирала собі "псевдо" за мотивами серіалу, далі йшло ще більш круто - намагалися робити зачіски такі, як у героїнь, макіяж, одяг, все підбирали "під образ" - що  виглядало, м'яко кажучи, дивно на підлітках тринадцяти-чотирнадцяти років. Але ми кайфували з того...

Не можу оминути увагою й індійські фільми. О, наш міський кінотеатр тріщав по швах, коли  привозили такий фільм. Похід "у кіно" був справжнім родинним святом. А потім, природньо, ми вже вдома, поки батьки на роботі і не бачать цього неподобства - намотували з простирадл та шарфів "сарі", малювали на лобі кружальця і танцювали та співали, аж в сусідів штукатурка зі стелі сипалася.

У мене були подруги, які влаштували справжній підпільний гурток, присвячений відомому актору Мітхуну Чакроборті. Якось і мене запросили на їхнє "індійське паті". Звичайно, "дрес код" був суворий - тільки сарі, різні намиста та браслети, пригощали там рисом і якимись коржиками, правда, пили пепсі-колу, бо в останньому побаченому фільмі герой теж її вживав. А присвячене "паті" було... поминкам Мітхуна, бо перед цим пішли чутки, що він загинув у автокатастрофі. Всі дружно  згадували, який він був хороший, одна особливо чутлива дівчина навіть сльозу зронила. Правда, потім з'ясувалося, що Чакроборті живий і здоровий... і навіть одружився. Останню новину дівчата зустріли зі зневагою - мовляв, усі вони такі, чоловіки. Ні, щоб таки й справді романтично піти з життя, так дивись - женився на якійсь фіфі... Коротше, індійські пристрасті відійшли у минуле.

Щоб на зміну їм тут же з'явилися "Багаті, які також плачуть". Коли транслювався цей серіал, містечко наше вимирало. На вулицях не було жодної живої душі. Підприємливі бізнесмени наклепали книг за мотивами серіалу, проілюстрованих фотками з фільму, і ми ці книги на базарі розкупили, як гарячі пиріжки. Тоді ж з'явилося на світ покоління Маріанн, Альбертів, Веронік та Естер. Я знаю навіть одну Марісабель - за паспортом, а по життю вона всім веліла звати себе Мариною. А коли йшла "Дика Роза", я саме складала іспити, і одного разу мало не запізнилася на екзамен, не в силах пропустити чергову серію.

А потім, уже в старших класах та в студентські роки - "Беверлі Хілз", "Район Мелроуз"...

Зараз я й не намагаюся знову подивитися фільми свого дитинства, щоб не розвіяти ту трохи наївну, але таку приємну ауру, яка їх оточувала. Бо кожний той фільм або серіал був як маленький якір, на який я припинала то віру в чудо, то перше кохання, то дитячу безтурботність, то справжнє щастя, яке полягає, як казав хтось із мудрих, у відсутності нещастя.

Бо наше дитинство, юність - це якраз і є відсутність нещастя. Так, траплялися різні проблеми, які здавалися просто грандіозними, проте за ними все одно виднілися оптимізм та впевненість у тому, що в майбутньому все буде  просто супер. І фільми ті так само були  трохи смішні, трохи чудернацькі і, головне -  завжди мали хепі-енд.

А це так потрібно нам зараз, у дорослому житті... Тому ми знову вмикаємо якусь фентезійну чи пригодницьку стрічку або беремо в руки книгу з черговою "казкою для дорослих". Часом мені дорікають, що я не пишу серйозну літературу, не підіймаю суспільно значимі, трагічні теми. Що на своїй сторінці у Фейсбуці я оминаю політику та віджартовуюся, коли читачі намагаються влаштувати грунтовний глибокодумний аналіз анекдота чи веселої картинки. "Чи хто читатиме ті несерйозні історії?" - запитують вельми серйозні люди. А я, неначе та дівчинка з однієї веселої історії, беру свій самокат і їду від них))