10. Горлиця

 Давній спогад... Мені, було, здається, без кількох місяців три рочки. Ми жили тоді разом з бабусею, маминою мамою, у невеличкому селі на Полтавщині. Село тоді, на початку вісімдесятих, стрімко занепадало, молодь виїздила у міста, старіші люди помирали. Тож поруч із нашою хатою було кілька покинутих будинків. Сумно дивилися вони на світ вибитими вікнами, стоячи по саму стріху в бур"яні, і тільки багаторічні мальви та кущі диких троянд нагадували, що колись тут теж жили люди.
Ці покинуті обійстя облюбували для свого мешкання дикі голуби або горлиці. Щодня я чула їхнє мелодійне туркотіння - "Ді-ду-сю! Ді-ду-сю!" (так "переклала" мені голубину мову мама). Більше ніде потім я не бачила, щоб горлиці селилися поблизу людських домівок, скоріше, десь в лісах. А тут, якщо сидіти непорушно, можна було і зблизька роздивитися струнку, доладну сивеньку пташку, таку несхожу на ситого і вайлуватого "міського" голуба.

    От і того ранку мене збудило туркотіння за вікном. Я підхопилася з ліжка, надягнула жовтеньке платтячко, що висіло на стільці біля ліжка, взула капці і пішла на кухню, де звичайно у цей час вже порядкувала бабуся, готуючи сніданок. Але нині її там не було. Я прокинулася раніше звичайного часу, і бабуся ще не повернулася з "череди" - лугу за селом, куди вона щоранку виганяла корову.

  Отож я вийшла з хати, відчинила хвіртку і почимчикувала добре знайомою дорогою - бо не раз ходила нею разом з бабусею. Мені було зовсім не страшно і не самотньо, навпаки, душу переповнювала радість - ось я сама, як доросла, іду вулицею , збиваю ногами м"яку куряву, зриваю на узбіччі деревій і петрові батоги, задираю голову, щоб добре роздивитися високі купчасті хмари. А он якась пташечка - маленька, проворна, біжить дорогою, киваючи довгим хвостиком, здається - варто трохи додати ходу - і я її спіймаю. Пташка спішить, тривожно покрикуючи, відводячи "ворога" від гнізда, а я , зосереджено розставивши руки, намагаюся її догнати. І тут хтось ловить мене, обнімає, підіймає до неба. Це моя бабусенька верталася з череди і ще здалеку побачила. як дорогою котиться маленький жовтенький клубочок. "Онучатко моє, ну куди це ти зібралася?" - трохи докірливо, але з усміхом у голосі каже моя молода ще бабуся (на той час їй було трохи за п"ятдесят). Пташка, за якою я гналася, з полегкістю пурхнула в бур"яни, але я з того не шкодую - мені добре і затишно в бабусі на руках, я пригортаюся міцніше до неї, а вона несе мене додому і розповідає, що ми зараз приготуємо на сніданок...

   Швидко летіли роки, ми з батьками переїхали до міста, бабуся теж продала будинок і перебралася до своєї молодшої дочки. Проте щоліта я гостювала в неї, і це були чудові дні, сповнені радості, любові, турботи. Згодом, коли я стала дорослою, приїздила рідше і гостювала менше часу. Більше спілкувалися по телефону. А бабуся все просила, щоб ми частіше навідували її. "Улітку обов"язково приїдемо, і довше пробудемо!" - відповідала я. Та цього літа бабуся вже не побачила... Для неї час зупинився весною, коли розцвітали проліски...

   А коли виповнилося сорок днів після її відходу, я, пораючись на кухні, почула те з дитинства знайоме голубине "Ді-ду-сю! Ді-ду-сю!" Подумала, що почулося, адже на нашій вулиці, хоч і тихій та розташованій неподалік лісу, ніколи не водилися горлиці. Та туркотіння повторилося. Вийшла в двір, витираючи руки від борошна. На даху хати сиділа горлиця і , здавалося, дивилася прямо на мене. Нахлинули спогади, горло стиснуло жалем і почуттям провини. "Бабусенько, люба, це ти прилетіла до мене?" - спитала я. Пташка сиділа мовчки, тільки повела голівкою, наче кивнула. А потім знялася на крила, зробила коло над хатою і зникла, розчинилася в синяві травневого неба. А я ще довго стояла і дивилась угору, і побачилося мені, що звільнившися від земної скорботи та хвороб, попрощавшися зі своєю родиною, спішить бабусина душа по небесній дорозі., зачудовано роззираючись навсебіч, а Бог підхоплює її на руки і несе додому - туди, звідки ми всі колись вийшли і куди свого часу повернемося...