9. Мистецтво неквапливості

 Нещодавно я читала книгу, дія якої відбувалася у дев'ятнадцятому столітті. Героїня - жителька Англії, що належала до середнього класу - приїхала в гості до родичів у їхній маєток. Повільно і детально описує автор, чим займалися герої, що їли, як відпочивали, як приймали гостей.

   "Завтра, - сказав господар дому, - складу список орендарів за старшинством. Тих, які служили сім'ї найдовше, ми відвідаємо першими. Щодня будемо виїжджати о другій годині, доки ви не зустрінетесь із кожним, без винятку.
    Коли ми закінчимо відвідувати наших людей, ви проводитимете вдома три дні на тиждень, гадаю, по вівторках, четвергах і п'ятницях, на випадок, якщо хтось вирішить із вами зустрітися.
   -А коли місцеві закінчать свої візити, - спитала вона, - що тоді ?
   -Що ж, тоді ви зобов'язані будете повернути їм візити, кожному. Я накажу подавати карету щодня о другій. Хоча, перепрошую. Не щодня. А кожного вівторка, четверга і п'ятниці.
   -А що я маю робити по понеділках і середах ?
   -Щопонеділка можете практикуватись у співі, а щосереди малювати..."

   Можна сперечатися про те, наскільки комфортним з точки зору побуту та фізичного здоров'я було життя людей у минулому, та от депресій, нервових зривів, панчіних атак тощо у них було набагато менше, ніж в наших сучасників...

   Можливо, річ саме в цьому неквапливому, розміреному стилі життя, коли люди наперед знали, що робитимуть завтра, і на наступному тижні, і через місяць, коли вони не намагалися "оcягнути неосяжне" і не тривожилися про своє майбутнє?

   Хтось може посперечатися - мовляв, то багаті люди жили без проблем, бо їм нічого не треба було робити, усе за них виконували слуги, а вони лише відпочивали... Та бідні люди у минулому теж в переважній більшості були спокійні і задоволені своїм життям - насамперед через те, що те життя так само було прогнозоване і передбачуване. Народившись , наприклад, у родині коваля, хлопчик змалку знав, що він буде допомагати батькові, а потім перейме його професію, а дівчинка вчилася вести господарство, щоб потім вдало вийти заміж. І ( окрім нечисленних винятків) рідко бувало, щоб люди виходили за межі своєї соціальної групи ( наприклад, з селян ставали дворянами чи навпаки).

   А ми з самого народження живемо у постійній гонитві за успіхом. Книги, телебачення, інтернет - все нас програмує на те, що ми маємо досягти якихось небачених висот, наслідувати відомих людей, стати або багатими, або популярними, або залишити після себе якусь геніальну річ - або усе це разом 

:)

   Плануємо своє життя, виписуємо грандіозні цілі і менш значні завдання, худнемо "до літа", викладаємо в соцмережі ретельно відфотошоплені світлини кожної більш - менш важливої миті свого життя, а потім гарячково рахуємо "лайки" і засмучуємося, якщо їх небагато... Починаємо читати книгу чи дивитися фільм, тоді полишаємо їх і переключаємося на інше... Ведемо якісь безглузді суперечки про політиків - хто з них кращий, а хто гірший... Купуємо модні речі, щоб через рік думати, кому б їх віддати, бо мода помінялася, тепер треба щось зовсім інакше... Робимо ремонти, обставляємо будинки новими меблями, а потім починаємо все спочатку... Зустрічаємося з друзями, одночасно розмовляючи по телефону... Десь там на периферії нашої уваги підростають діти ( також в полоні нових гаджетів та популярної субкультури), старіють батьки ( заклопотані тим, чим закінчиться черговий серіал , та як підвищити урожайність на городі)...

   А час летить якимось дивовижно пришвидшеним темпом - здавалося, вчора святкували Новий рік - а тут уже й перше вересня на носі... І лейтмотивом нашого життя звучать рядки Ліни Костенко : "Здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю! Щодня себе перемагаю, від суєти застерігаю, і знов до стрічки добігаю, і знов себе перемагаю,і не встигати не встигаю..."

   І в такі моменти, коли черговий раз окидаєш оком увесь Еверест незроблених справ, журишся, що літо минає, а ти так ніде і не побував, впадаєш у депресію через те, що працюєш як віл, а грошей як не було, так і немає... - приходить фантазія про те, що вчені таки винайшли машину часу і почали відправляти таких "загнаних конячок" , як ти, у санаторій - років так на сто п'ятдесят чи двісті тому - саме для того, щоб ми пригадали, що жити можна не поспішаючи...