7. У павутинні заздрості

Красива молода жінка підійшла до кабінету поліклініки, перед яким стояла чимала черга. "Хто крайній?" - спитала невпевнено, і коли я відгукнулася, промовила до мене: "Тоді я буду за вами, лише на хвилиночку відійду до аптеки..."

  Черга посувалася повільно, і я знічев'я розглядала людей, що мене оточували, намагаючись відгадати, хто вони, чим займаються, який мають характер. Жінка, що займала за мною чергу, уже повернулася і сіла неподалік. Тепер її обличчя видалося мені знайомим. Пригледівшись, упізнала Людмилу - колишню сусідку, з якою вчилася в одній школі, тільки вона була на кілька років старша. Через різницю у віці ми так і не стали друзями - хіба віталися при зустрічі, а згодом Люда з батьками переїхали до іншого будинку. Я чула, що майже відразу після закінчення школи вона вийшла заміж.

  Було цікаво побачити дорослою людину, яку я пам'ятала підлітком.  Вона теж поглядала на мене приязно - видно, упізнала, а коли жіночка, що сиділа поруч зі мною, увійшла до кабінету лікаря, Люда пересіла на місце, що звільнилося. Ми розговорилися, пригадуючи дитячі роки, спільних знайомих, яких доля уже розкидала по світу...

  А потім, звісно, посипалися запитання про теперішнє життя : роботу, сім'ю, друзів. Вислухавши мою, не надто пересичену цікавими фактами біографію, Люда сказала:

 - Добре  ж тобі, а в мене все не так, як у людей. Ніколи не щастило, і зараз не щастить...

  Оте  сакраментальне "добре ж тобі"  було її улюбленим висловом,  який вона вставляла де треба й де не треба. Скаржилася на все - на здоров'я, сварливих сусідів, колег-кар'єристів, невдачі в особистому житті, та найбільше "перепало" двоюрідній сестрі - Марині.

  Дівчата були ровесницями, вчилися в одному класі, сиділи за однією партою. Обидві мали непогані успіхи в навчанні, тільки Марина була більш активною, бойовою, завжди першою підіймала руку. не боялася звернутися до вчителя з запитанням. А Люда, трохи повільніша, сором'язлива, не любила опинятися в центрі уваги. Мабуть, через те Марині перепадало більше похвал від учителів, її  частенько обирали для участі в олімпіадах, різних конкурсах. Кілька років Марина була старостою класу і незмінно користувалася авторитетом у однокласників. А поруч завжди, наче Маринина тінь, була Людмила, і, як справжню тінь, її не помічали.  Втім, Марина ніколи не ставилася до сестри зверхньо, навпаки завжди радилася з нею у важливих ситуаціях, довіряла свої секрети. Школу обоє  дівчат закінчили з медалями: Марина - з золотою, Люда - зі срібною.

  Людмилі дуже подобалося спілкуватися з дітьми, і вона подала документи до педінституту. Розповіла про це Марині, а та похвалилася, що вирішила обрати професію економіста, яка на той час ( у середині дев'яностих) вважался найпрестижнішою. І такі райдужні перспективи намалювала перед сестрою, що Люда не втрималася - забрала документи з педагогічного і вирішила теж іти вчитися  "на економіста". Була впевнена, що не пройде за конкурсом ( бо математику в школі не любила, мала схильність до гуманітарних наук) , але завдяки своїй наполегливості і терплячому сидінню над підручниками - вступила. 

   І знову вони з Мариною сидять поруч у аудиторії. Тільки тепер Люда вирішила ні в чому не відставати від сестри - показати себе в новому середовищі такою ж веселою, комунікабельною, дотепною. Частково їй це вдавалося. І хоча вчитися дівчині було важко, не лежала душа до сухих цифр та рівнянь, вона, недосипаючи ночами, сиділа над конспектами і підручниками.

   Марина ж устигала і на дискотеки ходити, і в кіно, до їхньої кімнати в гуртожитку вчащало чимало друзів - та в основному вони приходили до Марини. Одного разу на вечірку з нагоди Дня студента до них  зайшли двоє хлопців - Сашко та Сергій. Вони так само, як і дівчата, були кращими друзями, тож незабаром ця "четвірка" стала нерозлучною. Люді дуже сподобався Сашко, але він упадав за Мариною.  Тож Людмилиним хлопцем вважався Сергій. Він був де в чому подібний до неї : спокійний, небалакучий. Але саме ці риси викликали у Люди невдоволення.

 - Добре ж тобі, - казала вона сестрі. - Такого гарного хлопця собі "відхопила". А мені завжди не щастить...

- А чим тобі не подобається Сергій? - здивовано спитала Марина.

- Не подобається - і все. Якийсь він занудний...

  Невдовзі Люді на душі полегшало - Марина з Сашком посварилися і перестали зустрічатися. Проте Сергій продовжував заходити до них на чашку  чаю. Несподівано Люда зустріла своє кохання - високого, красивого Максима, що завжди був душею компанії. Дуже швидко вона вийшла за нього заміж, радіючи, що хоч у чомусь випередила сестру.

  На весіллі Марина сиділа поруч із Сергієм, він часто запрошував її до танцю, а коли проводив додому, несподівано запропонував : "Виходь за мене заміж!" Виявляється, він давно був закоханий у яскраву красуню, проте мовчав про свої почуття, бо знав, що вона любить його друга. Марина погодилась. Після закінчення інституту   вони  повернулися до рідного міста Марини і  спробували розпочати власний бізнес. Ідея видалася вдалою, і скоро молоде подружжя вже мало власну простору квартиру, іномарку, часто вони їздили відпочивати за кордон...

  А Люда з чоловіком вирішили "зачепитися" в столиці. З кожним днем Люда все більше розчаровувалася в Максимові : він любив погуляти, весь свій вільний час проводив у клубах і ресторанах. Робота бухгалтера викликала у Люди тільки головний біль, платили мало. За рік вони змінили три орендовані квартири. А невдовзі "доброзичливці" повідомили Людмилі, що у неї є суперниця. Молодій жінці страшенно захотілося додому, подалі від цього великого гамірливого міста, яке так і не стало для неї рідним.  Вона узяла синочка, якому ще не виповнилося й року, і поїхала до мами. Сподівалася, що чоловік одумається, приїде по неї, що вони почнуть усе спочатку. Та Максим нагадав про себе лише невеличким папірцем - позовом на розлучення.