4. Сукня в горошок

Бабуся Тоня тільки  прилягла трохи перепочити після обіду, як почула за стіною сердиті голоси. Її донька, Віра, щось роздратовано виказувала старшій онуці, а та й собі не мовчала. Ось голосно гупнули вхідні двері, і все втихло. Бабуся ще якийсь час полежала, але сон уже не брався. Тому, повільно випростуючи хворі ноги, піднялася з ліжка і вийшла на кухню. Не помилилася із здогадом, де шукати Віку, онуку.  Ще з самого малечку кухня, де порядкувала бабуня, була улюбленим місцем дівчинки, особливо ж, коли вона була засмучена чи, як сьогодні, сердита. Сиділа біля вікна маленьким нашорошеним горобчиком,  поряд на столі - чашка з уже вистиглим чаєм.

 - Що там знову за біда, Вікусю? - бабуся присіла поруч, обняла дівчину за плечі.

 - Та все мама! Я тільки попросила грошей, щоб купити нову сукню, бо через тиждень у Олега день народження, він усіх однокласників запросив. А мені немає чого одягти...

- Мені здається, що в тебе нарядів не бракує, - обережно мовила бабуся. - Он червоний сарафан, що торік у Хмельницькому купили, дуже гарний і тобі до лиця.

 - Та я в ньому вже давно ходжу! - мало не плакала Віка. - Вже приївся мені... І з моди вийшов!

- Дитино,  ти знаєш, що мамі доводиться нелегко. Вона виплачує кредит, і  кожна копійка зараз на вагу золота. 

-Та знаю, але ж, бабусю, мені дуже треба! Ти не розумієш!

-Усе я розумію, - бабуня ще нижче нахилилася до Віки і тихенько спитала . - Олег, мабуть, тобі дуже подобається?

- Так, - теж пошепки відповіла дівчина. - Але навколо нього все Інна крутиться. А в її батьків свій магазин, тож вона кожного дня в новому...

 - От послухай, що я розкажу, - мовила бабуся. - А тоді будемо думати, де взяти тобі нову сукню...

********************

 - Коли почалася війна, мені було, як тобі зараз, чотирнадцять років. Батька забрали на фронт, залишилися ми з матір'ю - старша сестра Ніна, я, середульша,  та наймолодший брат Альоша. Коли наше село зайняли німці, вони почали забирати хлопців і дівчат на роботу до Німеччини. Відправили туди й мою сестру Ніну. А мене мама боялася відпускати, бо я була маленька, худенька, хвороблива, зовсім ще дитина. Тож вона пішла до бабки-знахарки, і та дала їй якоїсь мазі. Намастили мені нею руки й лице, і як пішли по тілу струпи та виразки - дивитися було страшно. Але завдяки цьому мене на медичній комісії забракували,  і в Німеччину я не поїхала.

Минуло трохи часу, і село звільнили від фашистів. Правда, в нашу хату влучила бомба, повністю зруйнувавши її . Ми тоді, ні живі, ні мертві від страху, відсиджувалися у льоху.  Потім стали жити в сарайчику, де колись, ще до колективізації, тримали корову. Усі наші небагаті пожитки згоріли разом із хатою.  Вже згодом, після війни, хату відбудував колгосп, як це робилося для всіх солдатських вдів ( батько так і не повернувся додому, загинув десь під Берліном).

Я разом із мамою працювала в польовій бригаді. Жарко було, голова паморочилася, не раз втрачала свідомість від важкої роботи. Тому голова колгоспу сказав мамі: "Твоя Тоня така утла, від вітру хитається,   кепський з неї робітник! Хай  їде до райцентру вчитися на обліковця. Вона ж у школі мала всі "п'ятірки", а колгоспу треба спеціалісти." Так я й стала ученицею бухгалтерського технікуму.  Щонеділі мама збирала мені в вузлик нехитрі харчі, і я пішки за тридцять кілометрів вирушала на навчання. Як  щастило і зустрічався на дорозі віз чи полуторка - то підвозили, ні - доводилося своїми ногами добиватися до містечка. 

Втім, те мене не засмучувало так, як відсутність нормального одягу. Мама пошила мені з полотна кофту та спідницю, пофарбувала соком бузини.  Взуття у теплу пору року не носили, а як було холодно, то одягали старі потріскані чоботи.  Нижня білизна - соромно сказати - була в мене перешита із старих батькових кальсонів.  Так і пішла вчитися. А в технікумі вчилися учні різного достатку. Дехто - з такої бідноти, як я. Але більше - багатших : дітей різних чиновників, агрономів, учителів, тих самих голів колгоспів...І одягнуті вони були краще. Звичайно, зараз би навіть найнарядніший одяг тих часів видався б тобі, Вікусю, геть немодним і некрасивим. Але  для мене ті платтячка, які носили інші учениці, здавалися немислимою розкішшю!

І от сподобався мені один хлопець, Степан. Він був веселий, гострий на язик, компанійський. А на мене уваги геть не звертав.

Поки не сталося те, що сталося. А саме - прийшла у село посилка від моєї сестри Ніни. На той час Німеччину вже звільнили наші війська, і сестра залишилася в армії - працювала в польовій кухні. А до того служила у якогось німецького фермера. Господарі були, видно, люди непогані. Ніну не ображали, годували добре, навіть одяг їй справляли. Тож у посилці, крім баночок з консервами та ще якихось продуктів, були кілька відрізів тканини, крепдешинова блузка та спідниця, туфлі на підборах і шовкова сукня в горошок. Та сукня ніби й зараз стоїть у мене перед очима: небесно-блакитного кольору, з рукавами-ліхтариками і невеликим бантиком на шиї. Надя разом із посилкою прислала лист, в якому просила маму: "З відрізів шийте собі, що потрібно. Блузку і спідницю віддайте Тоньці, хай носить. А сукню з туфлями заховайте у скриню,  поки я повернуся."

Я ледве випросила у мами ті обновки на один день. Клятвенно пообіцяла, що тільки один раз одягну сукню і туфлі на танці - і все. Потім заховаю і більше не братиму, хай чекають на сестру.

До містечка летіла, мов на крилах. У новій блузці і спідниці зразу відчула себе  красунею, ну прямо артистка якась!

А ввечері  обережно дістала шовкову сукню в горошок, одягла її і довго крутилась перед дзеркалом у кімнатці, яку ще з двома дівчатами винаймала у глухуватої баби Мотрі.  Чудова сукня була мов на мене шита! Туфлі теж підійшли, хоча довелося потренуватися в них ходити, бо ще ніколи в житті я взуття на підборах не носила. 

У клубі вже грала музика,  біля дверей курили хлопці. Побачивши мене, аж роти порозявляли: "Ну Антоніна! Оце так краля!"