2. Спасибі за те, що ви є...

Марина зійшла з автобуса і попрямувала сільською вулицею, знайомою з дитинства. Здавалося, вона і з зав'язаними очима знайшла б тут дорогу - адже скільки разів проходила по цій розбитій грунтівці спершу босоногим дівчам, потім юною дівчиною, та й ставши дорослою, переїхавши до міста, мало не щотижня спішила у село - до мами, мамусі, матусеньки. Та незмінно зустрічала її біля хвітки, наче серцем відчувала ту мить, коли на видноколі з'явиться рідна постать.  Раділа, коли разом із Мариною приїздив чоловік Володя та їхні хлопці - близнюки. Поспішала всадовити дорогих гостей за святково накритий стіл, розпитувала про їхнє життя, повідомляла нехитрі сільські новини. Відколи помер батько, мама всю свою розраду бачила тільки у них - вони четверо були для неї центром Всесвіту, її любими дітьми. Тому й зустрічала біля хвіртки навіть у дощ чи люту віхолу.

Ось і рідне подвір'я - зелений паркан, за яким нахилила до землі віти стара яблуня, що вже майже згубила своє листя. Жовтень плакав холодною мрякою, запорошував очі. Тому й не відразу помітила Марина, що щось не так у знайомому до болю пейзажі. Чогось не вистачає? Так - не стоїть біля хвіртки маленька постать у білій хустині. Може, заклопотана домашніми справами, забула про її приїзд, або з сусідкою забалакалась - намагалася жінка заспокоїти сполохане серце, коли майже бігом перейшла посірілий від дощу моріжок перед хатою і прочинила сінешні двері...

У хаті було холодно. Це було так незвично, що Марина стривожено гукнула: "Мамо! Ви вдома?" Від серця трохи відлягло, коли почула кволий голос: "Заходь, доню. Вибач, що не зустрічаю - щось я прихворіла..." Навіть не перевдягнувшись, Марина кинулася розпалювати піч, гріти чайник. Мама лежала на ліжку, вкрита ватяною ковдрою, і винувато посміхалася. 

 - Та не турбуйся, Мариночко. Сядь, відпочинь з дороги. Трохи застудилась я, до вечора все минеться.

Але назавтра їй стало ще гірше. Вночі піднялася висока температура, кашель нещадно роздирав груди. Сільський фельдшер, якого покликала Марина, вислухавши хвору, порадив їхати до лікарні.

 - Скоріше за все, запалення легенів, - сказав він.

Та мама вперлася - хоч плач:

 - Нікуди не поїду. В мене господарство - кури, гуси. Хто за всім пригляне? Випишіть ліки, уколи якісь - буду вдома лікуватися.

Марина не змогла її вмовити, тож довелося відпроситися з роботи  і залишитися з мамою. Годувала її, як маленьку, з ложечки, робила ін'єкції, розтирання - але хвороба не відступала. В кінці кінців усе ж довелося їхати до стаціонару. За хатою і домашньою живністю приглядала сусідка, а Марина знову піклувалася про маму, але вже в лікарняній палаті. Ослаблений організм ніяк не бажав іти на поправку, ще й серце почало давати збої. 

Тож часом Марині доводилося навіть ночувати біля маминого ліжка. Так було і тієї ночі. Вона тихенько молилася Богу, дивлячись на схудле, виснажене мамине обличя. Хвора тяжко дихала уві сні, час від часу знову починаючи кашляти. У такі миті вона дивилася на дочку збентеженими очима і просила, щоб та йшла додому відпочивати. Але Марина посміхалася ( хоч на душі було ой як тяжко):

 - Відпочину, як ви одужаєте. Випийте ось чайку гаряченького...

Під ранок стався особливо тяжкий напад кашлю. Мама аж задихатися почала. Марина покликала медсестру, та зробила укол і , наказавши гукати, якщо ще буде погано, вийшла з палати. Мама лежала, відкинувшись на подушки. На її обличчі був страх. 

 - Маринко, мені, мабуть, уже недовго лишилось, - прошепотіла ледве чутно вона.

- І що ви таке говорите? - почала дочка, та мама зупинила ї на півслові:

 - Маю тобі щось сказати... - мовила спокійно і твердо.

**************************

Ті дні і ночі були для неї, як у тумані. Похорони, дев'ятини, сороковини. Намагалася тримати себе в руках, заради чоловіка і дітей. Виходило не дуже, тому пила заспокійливі ліки, щоб хоч трохи притлумити жахливий біль душі, безжалісні спогади, які знову й знову малювали усе хороше, що було пов'язане у її житті з мамою і татом - такими добрими, такими рідними.

Правда, виявилось, що найдорожчі у світі люди не були їй рідними по крові. Тоді, перед смертю, мама розповіла Марині свою таємницю: вони з батьком не могли мати дітей, тому її, Марину, зовсім маленькою всиновили. Взяли із Будинку малюка, коли дівчинці було лише кілька тижнів. Але ця новина не так вразила Марину, як те, що мама сказала потім. Вона зізналася, що справжня мама Марини шукала її... Народила ще зовсім молодою, батько дитини злякався відповідальності, а юна мама - людського поговору, тож і написала відмову від новонародженої.  Маринці пощастило, що їй не довелося зазнати сирітської долі. Все своє життя вона прожила, оточена родинним теплом. 

Для того, щоб дівчинка випадково не дізналася від сусідів чи знайомих, що вона не рідна своїм батькам, вони вирішили переїхати до іншої області. Проте біологічна мама через деякий час пошкодувала про свій вчинок. Вона вирішила забрати дитину з Будинку малюка, і дізналася, що її вже там немає. Закон забороняє працівникам дитбудинку розголошувати таємницю всиновлення. І все ж якимось чином молода жінка дізналася, де знаходиться її дитина.

Одного літнього дня, коли Маринці вже виповнилося два роки, до хати її батьків увійшла незнайомка. Вони довго говорили про щось, та жінка плакала, умовляла... Але господарі стояли на своєму. Вони полюбили цю дитину, піклувалися про неї, саме їм вона вперше посміхнулася, сказала свої перші слова...

 - Вона дуже плакала, - розповідала мама Марині, а по щоках самої у цю мить текли рясні сльози. - Ми їй сказали: "Ви ще молоді, у вас  будуть інші діти. Залиште нам дівчинку - це наше єдине щастя." І вона пішла. Довго стояла біля воріт, дивилася, як ти граєшся у пісочку - дивилася і відірватися не могла. Зараз вона ніби знову стоїть перед моїми очима. Я відчуваю велику провину, що відправила її тоді, не спитавши адреси, прізвища, не домовившись, щоб вона хоч вряди-годи навідувала тебе. Можна було б щось придумати, сказати, що вона твоя хрещена або тітка... Але я злякалася, що вона не витримає і розповість тобі правду. Тому попросила її ніколи більше не приїздити. Вибач мені цей гріх, доню...