Глава 7. Море, свобода і валіза з «косметикою»

У молодості їй здавалося, що для подорожі потрібно зовсім небагато.

Квиток.

Трохи грошей.

Подруга, яка погодиться на будь-яку авантюру.

І впевненість, що якось воно буде.

Останнього в неї завжди було з надлишком.

Вона не мала багатих батьків, власного автомобіля чи можливості зупинятися в дорогих готелях.

Зате мала величезне бажання побачити світ.

І, як згодом з’ясувалося, для початку цього цілком вистачало.

Першою великою пригодою став Крим.

Море!

Справжнє, безкрає, зовсім не схоже на сільські ставки, біля яких минуло її дитинство.

Вони з подругою збиралися провести там цілий місяць. У подруги були родичі, у яких можна було зупинитися, тож питання житла, здавалося, було вирішене.

Залишалося тільки доїхати.

Але перед поїздкою виявилося, що мама подруги має власне уявлення про те, що потрібно взяти із собою двом молодим дівчатам.

І це уявлення зовсім не обмежувалося купальниками та літніми сукнями.

Вона спакувала їм їжу.

Багато їжі.

Дуже багато їжі.

І не лише для дівчат, а й для родичів, до яких вони їхали.

Валіза вийшла такою важкою, ніби вони вирушали не на море, а забезпечувати продовольством невеликий населений пункт.

Дівчата дивилися на неї з повагою і певним острахом.

Але сперечатися було пізно.

Треба було їхати.

У поїзді знайшовся чоловік, який допоміг їм із багажем.

Підняв валізу.

І, мабуть, не очікував, що звичайні дівочі речі можуть стільки важити.

— А що це у вас там? — поцікавився він.

Дівчата переглянулися.

І, не змовляючись, розсміялися.

— Косметика!

Що ще могли везти дві молоді дівчини на море?

Звісно, косметику.

Просто дуже багато косметики.

Вони сміялися ще довго.

А валіза з харчами назавжди залишилася однією з найкумедніших історій тієї подорожі.

Крим подарував їм цілий місяць свободи.

Море, пляжі, дискотеки.

Дні, коли можна було нікуди не поспішати.

Вечори, коли зовсім не хотілося повертатися додому.

Нові знайомства, розмови, сміх.

Вона любила це відчуття.

Коли ти далеко від дому, ніхто не знає, якою ти була в школі, які оцінки отримувала й скільки разів тебе сварили за невиконані обов’язки.

Можна просто бути собою.

І насолоджуватися тим, що попереду ще стільки всього.

Наступна поїздка до Криму виявилася менш передбачуваною.

Цього разу з житлом усе склалося не так добре.

У якийсь момент вони навіть почали розглядати можливість переночувати на пляжі.

Море поруч.

Пісок.

Тепла ніч.

Звучить романтично, правда?

Особливо якщо не думати про те, що пляж уночі — зовсім не те саме місце, що вдень.

Коли навколо почали з’являтися незнайомі компанії, романтика швидко поступилася здоровому глузду.

Дівчата передумали.

Але остання маршрутка вже поїхала.

І ось вони йшли нічною дорогою.

У купальниках.

Уздовж вузького узбіччя, повз яке проїжджали автомобілі.

Якби мама побачила їх у той момент, мабуть, більше ніколи не відпустила б нікуди далі сусіднього села.

Але мама була далеко.

І це, на щастя для її нервової системи, залишалося однією з тих історій, про які краще розповідати вже після щасливого завершення.

Тоді вони, звісно, хвилювалися.

Але продовжували йти.

Бо іншого виходу не бачили.

Іноді молодість — це коли спочатку потрапляєш у халепу, а вже потім починаєш думати, як із неї вибратися.

Були й інші подорожі.

Наприклад, Львів.

Місто, яке здавалося зовсім іншим світом.

Незнайомі вулиці, будинки, люди.

І жодних смартфонів, у яких можна за кілька секунд знайти готель, прокласти маршрут або прочитати відгуки.

Тоді подорожували інакше.

Питали дорогу.

Шукали потрібні адреси.

Сподівалися, що хтось підкаже.

У Львові їм допоміг літній чоловік.

Він підказав, як знайти гуртожиток, де можна було зупинитися.

Звичайний незнайомець.

Він нічого їм не був винен.

Просто побачив дівчат, яким потрібна допомога, і допоміг.

Такі люди запам’ятовувалися їй надовго.

А ще був Луцьк.

І прибуття приблизно о другій ночі.

Вокзал виявився зачиненим.

Місто спало.

А вони стояли зі своїми речами й намагалися зрозуміти, що робити далі.

Ситуація була не найкраща.

Особливо для молодих дівчат, які приїхали в незнайоме місто посеред ночі.

І тут з’явився таксист.

Дізнавшись про їхню ситуацію, він запропонував допомогти.

Безкоштовно.

Відвіз їх до інтернет-кафе, де можна було перечекати ніч.

І залишився чекати з ними до ранку.

Вона запам’ятала цей випадок на все життя.

Не тому, що це була якась неймовірна пригода.

А тому, що людина, яка могла просто поїхати у своїх справах, вирішила подбати про двох незнайомих дівчат.

Звісно, тепер, маючи більше життєвого досвіду, вона розуміла, наскільки ризикованими бували їхні рішення.

Не кожному незнайомцю можна довіряти.

І не кожна подібна історія закінчується добре.

Але тоді їм пощастило.

І вона була вдячна за це.

У Луцьку трапилася ще одна історія, яка згодом дуже розсмішила її.

Вони з подругою втомилися й вирішили трохи поспати.

У парку.

Під деревом.

Але ж вони були дівчатами відповідальними!

Перш ніж влаштуватися на відпочинок, перевірили правила.

Чи не заборонено лежати на траві?

Не заборонено.

Отже, можна.

Логіка бездоганна.

Вони влаштувалися під деревом і трохи подрімали.

Згодом, коли вона розповіла про цю пригоду мамі, та поставила цілком закономірне запитання:

— А якби у вас украли паспорти?

І тут з’ясувалося, що дівчата все передбачили.

Паспортів із собою не брали!

Навіщо ризикувати такими важливими документами?