Глава 6. Коли мрії стикаються з реальністю

У дитинстві їй здавалося, що доросле життя починається дуже просто.

Ти закінчуєш школу, обираєш, ким хочеш бути, вступаєш до університету — і все складається так, як ти задумала.

Чомусь у дитячих мріях ніколи не фігурують гроші.

Точніше, їхня відсутність.

Вона хотіла вивчати іноземні мови.

Її завжди вабив великий світ.

Інші країни. Незнайомі міста. Люди, які говорять мовами, що спочатку здаються суцільною загадкою.

Ще маленькою вона мріяла стати стюардесою.

Їй подобалася сама думка про те, що можна сісти в літак і опинитися там, де ніколи раніше не була.

Пізніше з’явилися інші мрії.

Іноземні мови.

Міжнародні відносини.

Київ.

Велике місто, у якому, як їй здавалося, обов’язково мало початися її справжнє життя.

Вона уявляла себе студенткою університету, серед незнайомих вулиць і нових можливостей.

Мрія була настільки яскравою, що здавалася майже готовим планом.

Але виявилося, що між мрією та планом існує одна суттєва різниця.

План потрібно за щось здійснювати.

У родині не було грошей на навчання в Києві.

Не було фінансової подушки чи можливості спокійно спробувати, а якщо не вийде — почати спочатку.

Мама сама виховувала двох доньок.

І хоч як сильно дівчинці хотілося вірити, що достатньо просто дуже чогось захотіти, вона вже знала: іноді бажання замало.

Довелося шукати інший шлях.

Так у її житті з’явилося педагогічне училище в районному центрі.

Не університет міжнародних відносин.

Не столиця.

І зовсім не та професія, про яку вона мріяла в дитинстві.

Але це була можливість навчатися.

І, що не менш важливо, стати самостійною.

Вступивши до училища, вона раптом відчула, що її світ став більшим.

Звісно, районний центр важко було назвати мегаполісом.

Але після села навіть він здавався місцем, де життя рухається трохи швидше.

Нові люди.

Нові знайомства.

Нові правила.

І головне — ніхто тут не знав її лише як молодшу сестру, чиюсь доньку чи маленьку дівчинку на прізвисько Міккі Маус.

Тепер вона могла бути просто собою.

І їй це подобалося.

Навчалася вона добре.

Дуже добре.

Її чудова пам’ять нікуди не поділася, як і здатність швидко засвоювати новий матеріал.

Звичка іноді відкладати справи на останній момент теж залишилася.

Але результат був.

Вона стала відмінницею й отримувала підвищену стипендію.

Для когось це були просто гроші, які студент отримує за хороше навчання.

Для неї — дещо більше.

Це були її власні гроші.

Зароблені не фізичною працею, не городом і не нескінченними домашніми обов’язками.

А знаннями.

Уперше вона так виразно відчула, що її здібності можуть давати їй не лише хороші оцінки, а й свободу.

Більшість студентів жили в гуртожитку.

Вона теж могла там жити, але умови були такими, що особливого бажання залишатися не виникало.

Тому вона вирішила орендувати кімнату.

Не квартиру.

Просто кімнату.

І за неї доводилося віддавати свою підвищену стипендію.

Хтось міг би сказати, що це марнотратство. Можна ж було жити в гуртожитку й економити.

Але для неї можливість жити в кращих умовах була варта цих грошей.

Вона не мала багато, зате вже могла сама вирішувати, на що витрачати те, що заробила своїми знаннями.

Можливо, саме так і починається дорослість.

Не з паспорта.

І навіть не з першої роботи.

А з моменту, коли ти самостійно вирішуєш, що для тебе важливо, і готовий за це платити.

Щоправда, хороші оцінки зовсім не означали, що вона була зразковою студенткою.

О ні.

Навчатися їй подобалося.

Але іноді за межами училища відбувалися речі значно цікавіші за чергову пару.

Наприклад, можна було поїхати в гості до одногрупниці.

В інше село.

І бажано не чекати, поки закінчаться заняття.

Вони з дівчатами збирали сумки й вирушали на зупинку просто посеред навчального дня.

У їхньому розумінні все було логічно: навчальний матеріал можна наздогнати, а от гарну нагоду поїхати в гості втрачати не хотілося.

Та одного разу план дав збій.

Їх побачила викладачка.

Саме тоді, коли компанія із сумками прямувала на зупинку в час, коли мала сидіти на парах.

Можна було придумати багато пояснень.

Наприклад, що вони проводять практичне дослідження транспортного сполучення між населеними пунктами.

Або вивчають особливості сільського побуту.

Але навряд чи це допомогло б.

Невдовзі дівчат викликали до адміністрації училища.

І добряче насварили.

Майбутні педагоги, називається!

Самі ще не навчилися відвідувати заняття, а вже збираються виховувати дітей.

Вона, звісно, розуміла, що порушувати правила недобре.

Але ті поїздки залишилися серед найвеселіших спогадів студентства.

Бо молодість — це не лише заліки, конспекти й правильні рішення.

Це ще й сумки, з якими тебе застають дорогою на автобус, коли ти мала б сидіти на парі.

Студентські роки поступово відкривали їй ще одну важливу істину.

Світ не обмежувався селом, школою та знайомими з дитинства людьми.

У ньому було стільки всього!

Нові друзі.

Подорожі.

Несподівані знайомства.

Перші дорослі рішення, за які вже не можна було перекласти відповідальність на маму.

І, звісно, пригоди.

Іноді такі, про які мамі краще було розповідати значно пізніше.

Коли все вже закінчилося добре.

Вона дедалі частіше переконувалася, що люди можуть бути добрими просто так.

Без жодної вигоди.

Незнайомці могли допомогти знайти дорогу, підказати, де переночувати, або виручити в зовсім несподіваній ситуації.

Згодом вона не раз повторюватиме:

«Усе моє життя мене супроводжують добрі люди».

І це не означало, що поганих людей їй не траплялося.