Глава 5. Дівчинка, яку називали Міккі Маус

Вона була маленькою.

Не в тому сенсі, що молодшою за інших. Просто на зріст їй завжди бракувало кількох сантиметрів до того, щоб однокласники перестали звертати на це увагу.

У школі її прозвали Міккі Маус.

І якщо хтось думав, що за таким кумедним прізвиськом ховається тиха, слухняна дівчинка, яка боїться зайвий раз підняти руку, то дуже помилявся.

Бо характер у неї був зовсім не мишачий.

Навчалася вона добре.

Навіть дуже добре.

Природа подарувала їй чудову пам’ять, і вона швидко зрозуміла, що це неабияка перевага.

Достатньо було уважно послухати пояснення вчителя, один раз прочитати матеріал — і більша його частина вже залишалася в голові.

Звісно, це не завжди сприяло працьовитості.

Навіщо витрачати цілий вечір на те, що можна вивчити за одну перерву?

Принаймні такою була її учнівська філософія.

Вона могла прийти до школи, згадати, що потрібно було щось вивчити, швиденько пробігти очима сторінки підручника — і цілком пристойно відповісти на уроці.

Не те щоб вона пишалася власною лінню.

Просто життя за межами підручників було надто цікавим, щоб присвячувати їм увесь вільний час.

А ще вона любила читати.

Книжки були зовсім іншою справою.

Їх ніхто не змушував учити. Не перевіряв, скільки сторінок прочитано. Не ставив оцінок.

Можна було просто відкрити книжку — і опинитися де завгодно.

У світі, де існували далекі країни, неймовірні пригоди й люди, які жили зовсім інакше.

Можливо, саме тому вона так мріяла подорожувати.

Їй здавалося несправедливим, що світ такий великий, а людина народжується лише в одному маленькому його куточку.

З оцінками в неї загалом усе складалося добре.

Хоча траплялися й винятки.

Одного разу за диктант з англійської вона отримала двійку.

Справжню двійку.

Для відмінниці це мало б стати маленькою трагедією.

Але вона сміялася.

Мабуть, уже тоді інтуїтивно розуміла, що одна невдала робота не робить людину дурною.

Та й узагалі — якщо вже сталося щось прикре, чому б принаймні не знайти в цьому щось смішне?

Це вміння не раз допоможе їй у дорослому житті.

А от чого вона не вміла, так це мовчати, коли бачила несправедливість.

Могла пройти повз власну дрібну образу.

Могла посміятися з невдалої оцінки.

Але якщо хтось ображав слабшого — тут уже було не до сміху.

Вона не любила, коли дітей принижували.

Не розуміла, чому одних можна хвалити за те, за що інших сварять.

Чому до дітей учителів іноді ставляться інакше.

Чому хтось має терпіти насмішки лише тому, що не схожий на решту.

І якщо їй здавалося, що дорослий поводиться несправедливо, вона могла про це сказати.

Вголос.

Навіть якщо потім через це виникали неприємності.

Її почуття справедливості іноді випереджало здоровий глузд.

Спочатку вона вступалася за когось, а вже потім думала, чи варто було сперечатися.

Але інакше не вміла.

Можливо, тому що сама рано зрозуміла: не кожен, хто має владу, обов’язково має рацію.

На щастя, серед учителів були й ті, кого вона щиро поважала.

Особливо класну керівницю.

Сучасну, справедливу, таку, яка вміла бачити в учнях не лише оцінки та записи в журналі.

Поруч із такими дорослими хотілося ставати кращою.

Не зі страху.

А тому, що їх не хотілося підводити.

Згодом, коли вона сама стане вчителькою, то не раз згадуватиме це відчуття.

Адже діти дуже добре розрізняють, коли дорослий вимагає поваги лише через свою посаду, а коли справді її заслуговує.

Звісно, школа складалася не тільки з уроків.

Було ще дещо набагато цікавіше.

Наприклад, перше кохання.

Вона навчалася приблизно в четвертому чи п’ятому класі, коли їй сподобався хлопчик.

Не якийсь там звичайний хлопчик.

А справжня зірка класу.

Принаймні в її тодішньому уявленні.

У цій історії були записочки.

Були зізнання.

І навіть каблучка.

Усе дуже серйозно.

Настільки серйозно, наскільки взагалі може бути серйозним кохання у віці, коли завтра потрібно вивчити таблицю множення або написати контрольну.

Щоправда, тривало воно недовго.

Дитячі почуття іноді спалахують яскраво, а потім так само несподівано поступаються місцем новим захопленням.

Але першу каблучку й перші любовні записочки хіба забудеш?

Були в її біографії й учинки, якими вона не пишалася.

Наприклад, історія з дошками.

Одного разу разом зі старшими друзями вона брала участь у спорудженні власного сховку.

Для цього потрібні були дошки.

А дошки, як виявилося, можна було не тільки попросити.

Їх можна було ще й украсти.

Саме так вони й зробили.

Тоді все здавалося захопливою пригодою.

Будівництво власного штабу! Таємне місце! Справжня дитяча свобода!

Але згодом вона зрозуміла, що навіть заради найцікавішої пригоди не можна просто брати чуже.

Їй було соромно за цей вчинок.

І, мабуть, це теж було частиною дорослішання.

Бо мати загострене почуття справедливості зовсім не означає ніколи не помилятися.

Важливіше — навчитися помічати несправедливість і у власних діях.

Дев’ять шкільних років промайнули швидше, ніж їй тоді здавалося.

Школа стала звичним світом зі своїми правилами, дружбою, образами, радощами й маленькими перемогами.

Вона добре навчалася і розраховувала завершити дев’ятий клас із відзнакою.

Але наприкінці навчання сталася історія, яка надовго залишила неприємний присмак.

У школі змінилося керівництво.

За її спогадами, нова директорка не подбала про замовлення документів з відзнакою. А під час іспитів деякі учні, які добре навчалися, отримали оцінки, що перекреслили їхні сподівання.

Вона сприйняла це як відверту несправедливість.

Не лише через документ.

Папірець сам по собі мало що означав.