Глава 4. Жити далі

Життя має дивну властивість — воно не зупиняється навіть тоді, коли здається, що мало б.

Після смерті тата не перестали рости бур’яни на городі. Не зникли домашні завдання. Не навчилися самі себе годувати свині. І ніхто не скасував зими, до якої треба було готуватися.

Усе це залишилося.

Тільки тепер їх було троє.

Мама і дві доньки.

Мамі довелося бути сильною.

Чи хотіла вона цього?

Навряд чи хтось мріє про таку силу.

Вона була ще молодою жінкою, яка, напевно, колись уявляла своє життя зовсім інакше.

А тепер мала сама виховувати двох дітей, заробляти, вести господарство й щодня знаходити причину вставати з ліжка.

У їхньому домі не було зайвих грошей.

Дівчатка доношували речі одна за одною, допомагали по господарству й рано зрозуміли, що багато чого в житті треба робити самостійно.

Мама була суворою.

Іноді надто.

Вона могла сваритися через дрібниці, вимагати порядку, критикувати.

Маленькій доньці часто здавалося, що мама могла б бути м’якшою.

І лише через багато років вона почала замислюватися: а хто був м’яким із самою мамою?

Хто дозволяв їй бути слабкою?

Хто казав, що вона втомилася і має право відпочити?

Дорослішаючи, вона все частіше бачила за маминим характером не лише суворість, а й утому.

І ще одну просту правду.

Мама була не тільки мамою.

Вона була жінкою.

Жінкою, яка теж хотіла бути щасливою.

Але було б неправдою сказати, що в їхньому домі жили лише труднощі.

Вони вміли сміятися.

Іноді так, що потім ще довго не могли заспокоїтися.

А ще мама дуже смачно готувала.

Хоча самого процесу приготування їжі особливо не любила.

Її пиріжки були чудовими.

А коли вона пекла булочки, для двох сестер починалося справжнє змагання.

Щойно з’являлася можливість дістатися до свіжої випічки, вони мчали на кухню.

Правило було простим: хто більше булочок надкусить, тому більше й дістанеться.

Надкусила — значить, твоя.

Ніяких складних документів на право власності не потрібно.

Достатньо маленького відбитка зубів.

І поки дорослі займалися своїми справами, дві юні стратегині розподіляли майбутні запаси випічки.

Справедливість у кожної, звісно, була своя.

Іноді вона думала, що саме так і виглядає справжнє дитинство: коли найбільша проблема дня — встигнути надкусити більше булочок за сестру.

У домі були й речі, до яких дітям краще було не торкатися.

Наприклад, сервіз.

Той самий, який стояв у шафі й чекав на особливих гостей.

Одного разу сестри примудрилися відламати ручку від декоративної чашки.

Катастрофа.

Принаймні для двох дівчаток, які чудово розуміли, що нічого хорошого від цього відкриття не буде.

Вони знайшли вихід.

Приклеїли ручку назад.

І залишили чашку на місці.

Таємниця зберігалася приблизно двадцять років.

Лише тоді вони нарешті зізналися мамі.

Двадцять років!

Деякі державні секрети зберігаються менше.

У їхньому житті були дві бабусі.

І з кожною пов’язувалася своя історія.

До татової мами колись ходили дивитися індійські фільми на відеомагнітофоні.

Для сільських дітей це було справжнє кіно.

Інший світ. Красиві жінки, яскравий одяг, пісні, кохання, сльози — усе те, чого в індійських фільмах завжди було вдосталь.

Тоді бабусин дім був місцем, куди хотілося приходити.

А потім тато помер.

І все змінилося.

Його рідні звинуватили маму в трагедії.

Їй і без того було важко, а тепер доводилося терпіти ще й постійні звинувачення та образи.

Мама перестала з ними спілкуватися.

Але донькам ніколи не забороняла.

Навпаки.

Коли дівчатка збиралися до її мами, вона нагадувала, щоб зайшли й до другої бабусі.

— Вас це не стосується. Вона ваша бабуся і любить вас незалежно від того, як ставиться до мене.

Дорослою вона не раз поверталася думками до цих слів.

Бо тепер розуміла, скільки сили потрібно, щоб не переносити власні образи на дітей.

А тоді вони із сестрою мали зовсім іншу думку.

Їм було образливо за маму.

Вони не хотіли спілкуватися з людьми, які завдавали їй болю.

Тож дорогою до маминої мами, проходячи повз хату татової, вони швиденько присідали й пробиралися навприсядки, щоб їх не помітили.

Дві маленькі змовниці.

Наче виконували секретне завдання.

Головне — вчасно сховатися й не потрапити бабусі на очі.

А вдома на мамине запитання відповідали:

— Її не було вдома.

І на цьому розмова закінчувалася.

Тоді їм здавалося, що так вони захищають маму.

Хоча мама якраз намагалася захистити їх від дорослих образ.

Зате до маминої мами вони йшли із задоволенням.

Бабуся була особливою людиною в її житті.

Спокійною.

Турботливою.

Тією, біля якої не потрібно було нічого доводити.

Вона все життя працювала в господарстві. Знала важку працю, втрати й самотність. Її власна доля теж не була легкою.

Але для онучок у неї завжди знаходилося тепло.

Вона готувала просту їжу, яка здавалася найсмачнішою у світі.

Перепічки.

Омлет.

Смажену картоплю, яку можна було їсти просто зі сковорідки.

І в цьому було щось особливе.

Не треба було гарних тарілок, святкового столу чи гостей.

Достатньо було бабусі поруч.

Вони разом пасли овець.

Їздили на санях, запряжених кіньми.

Іноді саме такі дні залишаються в пам’яті яскравіше за великі свята.

Але найвиразніший спогад про бабусю був пов’язаний зовсім не з їжею.

Щоп’ятниці дівчатка їхали маршруткою.

І бабуся знала, коли вони проїжджатимуть повз луг, де вона виводила корів до череди.

Вона ставала так, щоб її було видно з дороги.

І махала рукою.

Просто стояла посеред свого звичного сільського життя й чекала, поки промайне маршрутка з її онучками.