Глава 3. Після того дня

Кажуть, час лікує.

Вона не знає, чи це правда.

Їй здається, час не лікує. Він лише поступово вчить жити з порожнім місцем, яке вже ніхто не заповнить.

Після похорону життя ніби повернулося до звичного ритму.

Знову була школа.

Уроки.

Домашні завдання.

Город.

Худоба.

Ранки, схожі один на один.

Здавалося, усе залишилося таким самим.

Тільки тата більше не було.
 

Вона майже не пам’ятає маму в ті дні.

Лише багато років потому мама розповіла, що після смерті чоловіка багато спала.

Так організм рятував її від болю.

Тоді вона цього не розуміла.

Вона була ще дитиною.

Діти не знають, як виглядає горе дорослих.

Вони лише відчувають, що вдома стало тихіше.
 

Довго після того дня вона прокидалася серед ночі.

Їй снився вогонь.

Крики.

Вона різко сідала на ліжку і плакала.

Мама водила її до бабок.

У селі тоді так робили часто.

Якщо дитина сильно злякалася, ішли «викачувати переляк».

Чи допомогло це?

Вона не знає.

Можливо, допоміг час.

А можливо, людина просто не може боятися однаково сильно все життя.
 

Довгі роки вона носила в собі одну страшну думку.

Перед тією сваркою вона поскаржилася татові на сестру.

Звичайна дитяча образа.

Сестра не хотіла брати її гуляти.

Після його смерті вона довго думала, що саме через це тато розсердився.

Що якби вона тоді промовчала…

Можливо…

Лише ставши дорослою, вона зрозуміла, що дитина не може бути винною в рішенні дорослої людини.

Але маленька дівчинка всередині неї ще дуже довго вірила в протилежне.
 

Їй дуже не вистачало тата.

Не того останнього дня.

А того, яким він був до нього.

Вона пам’ятала його запах.

«Тройний» одеколон.

Такий різкий, що сьогодні вона впізнала б його серед сотні інших.

Пам’ятала його білі майки.

Завжди чисті.

Навіть попри те, що він працював трактористом і комбайнером.

Пам’ятала його гладко виголене обличчя.

І те, як щоранку вони із сестрою цілували його перед школою.

Вона пам’ятала його смажену картоплю.

Чомусь вона завжди була найсмачнішою у світі.

Пам’ятала, як мама сварила її за порвану сукню.

А тато ставав на її захист.

Наче хотів сказати:

«Сукню можна купити іншу. А дитинство — ні.»

Вона пам’ятала вечори, коли він грав на баяні.

І поїздки на комбайні.

Тоді здавалося, що сидіти поруч із татом у величезній машині — це справжня пригода.

Вона пам’ятала навіть його уроки.

Одного разу він учив їх прати свої шкарпетки.

Вони старанно мили їх маленькими руками.

А вже дорослою вона дізналася від мами, що вночі він перепирав їх сам.

Щоб вони не помітили.

А вранці усміхався й казав:

— Молодці. Добре попрали.

Саме таким вона його пам’ятала.
 

Він умів бути суворим.

Одного разу вони із сестрою вирішили схитрувати.

Треба було нарвати кропиви для свиней.

Вони нарвали зовсім трохи, зверху прикрили великим листям і були впевнені, що цього ніхто не помітить.

Тато помітив.

І мовчки відправив їх назад.

Нарвати ще.

Удвічі більше.

Тоді вона образилася.

Сьогодні усміхається, згадуючи той день.
 

Він не був ідеальним.

Він помилявся.

Колись він пішов до іншої жінки.

А потім повернувся.

Вона пам’ятає той день.

Не плакала.

Лише сказала:

— Заходь до нас у гості.

Іноді вона думає, звідки у восьмирічної дівчинки було стільки мудрості.

Можливо, діти вміють прощати краще за дорослих.

Тепер, коли вона сама стала дорослою, вона часто думає про той день.

Не для того, щоб знайти винного.

А щоб зрозуміти.

Можливо, тато теж дуже втомився.

Можливо, не знайшов іншого виходу.

Можливо, йому теж була потрібна допомога.

Вона цього вже ніколи не дізнається.

Але знає інше.

Попри все, що сталося, він назавжди залишився її татом.

Іноді їй і досі хочеться, щоб він був поруч.

Не для того, щоб вирішити її проблеми.

А просто для того, щоб знову, хоча б на мить, відчути себе маленькою дівчинкою, яку є кому захистити.