Глава 2. Осінь, що забрала дитинство

Напередодні їй наснився дивний сон.

Вони з татом їхали велосипедом. Вона сиділа позаду, міцно тримаючись за нього. Дорога була знайомою, сонце лагідно гріло, а вітер розвівав волосся.

Раптом вона впала.

— Тату, стій! Я впала! — закричала вона.

Він навіть не озирнувся.

Лише тихо сказав:

— Тобі не треба зі мною.

І поїхав далі.

Тоді це був просто сон. Дивний, незрозумілий, трохи лячний. Лише через багато років вона згадуватиме його з моторошним відчуттям, ніби того дня доля вже намагалася щось їй сказати.
 

Того вечора мама пішла на батьківські збори.

Вони залишилися вдома з татом.

Він сидів із баяном у руках і грав. Якусь тиху, сумну мелодію. Вона не пам’ятає, яку саме. Пам’ятає лише його обличчя і той звук, що розливався по хаті.

Потім вони ще ходили в гості.

Це був звичайний вечір.

Останній вечір, коли вони були сім’єю.
 

Наступного ранку все змінилося.

Тато випив.

Вони з мамою почали сваритися.

Коли тато був тверезим, він був добрим, веселим і турботливим. Він готував найсмачнішу смажену картоплю, грав на баяні, захищав її, коли мама сварила за порвану сукню, і щоранку був гладко поголений, навіть після важкої роботи в полі. Але коли приходив алкоголь, у дім заповзали сварки.

Вони із сестрою давно знали: у такі моменти краще не потрапляти дорослим під гарячу руку.

Тому сховалися під сінником.

Пам’ять дивна.

Вона не зберігає весь день.

Лише окремі миті.

Наче хтось вирвав із великої книги кілька сторінок, а решту назавжди загубив.

Вона пам’ятає, як тато обливає себе керосином.

Пам’ятає, як сідає біля паркану.

Як дивиться на маму.

— А хочеш, я себе підпалю?

Мабуть, ніхто не повірив, що він справді це зробить.

За мить клацнула запальничка.

Полум’я спалахнуло миттєво.

Вогонь побіг по одягу, просоченому керосином.

Тато схопився.

Закричав.

Почав зривати з себе палаючий одяг.

Вона не пам’ятає, що було далі.

Пам’ятає лише, як міцно обіймала сестру.

Так міцно, що аж заболіла рука.

І як вони обидві кричали.

Страшніше за той крик вона більше ніколи не чула.
 

Потім була лікарня.

Вона майже нічого не пам’ятає.

Ні білих стін.

Ні запаху ліків.

Ні лікарів.

Пам’ятає лише очі тата.

Вони були зовсім іншими.

Наче він уже знав те, чого ще не знали вони.

Вона дивилася на нього й чекала, що все закінчиться добре.

Бо хіба може бути інакше?

Вона була дитиною.

Діти вірять, що батьки завжди повертаються додому.
 

Наступного ранку вони із сестрою пішли до школи.

Вона була впевнена, що після уроків вони знову поїдуть до тата.

Мама ж сказала, що йому стало краще.

Вони ще навіть не зайшли до класу, коли побачили маминого брата.

Він швидко підійшов до вчительки й тихо щось сказав.

Та лише прикрила рукою рот.

— Ой…

Більше вона нічого не сказала.

Їх мовчки забрали зі школи.

Дорогою додому вона думала лише про одне.

«Напевно, зараз знову поїдемо до лікарні.»

Вона навіть не уявляла іншого.
 

Коли вони зайшли до хати, усе стало зрозуміло без жодного слова.

Мама сиділа заплакана.

Поруч були бабусі.

У кімнаті стояла така тиша, яку вона не чула ніколи.

Саме тоді вона зрозуміла.

Тата більше немає.

Бабуся міцно притиснула її до себе.

Так міцно, ніби хотіла захистити від усього болю світу.

— Моя ти сиротинка… — прошепотіла вона й заплакала.

Ці слова назавжди залишилися в її пам’яті.

Саме того дня вона вперше зрозуміла, що існує біль, від якого ніхто не може врятувати.

І що дитинство закінчується не тоді, коли дорослішаєш.

Іноді для цього достатньо одного осіннього ранку.