Глава 1. Поспішила жити

Кажуть, деякі діти настільки поспішають жити, що не можуть дочекатися свого часу.

Мабуть, вона була саме такою.

Вона народилася передчасно. Маленька, крихітна, настільки слабка, що лікарі не поспішали давати жодних гарантій. Ніхто не знав, чи вистачить їй сил зробити свій перший вдих, відкрити очі, вирости.

Але вона залишилася.

Наче ще тоді вирішила, що так просто не здасться.

Можливо, саме в той момент і народився її характер — упертий, живий, трохи норовливий, але дуже закоханий у життя.

Вона росла в невеликому українському селі, де життя мало свій особливий ритм.

Тут не дивилися на календар, щоб зрозуміти, яка пора року. Достатньо було подивитися у вікно.

Навесні всі виходили саджати картоплю.

Улітку косили сіно.

Восени викопували врожай.

Узимку вечорами з димарів підіймався густий дим, а діти до темряви каталися на санчатах, поки мами не виходили на подвір’я кликати їх додому.

Вона любила це життя.

Тоді воно здавалося їй єдино можливим.
 

Той, хто не жив у селі, навряд чи зрозуміє, наскільки воно вчить бути дорослим.

Там ніхто не питає, хочеш ти чи ні.

Треба принести воду з криниці — значить принесеш.

Допомогти на городі — значить допоможеш.

Нарвати кропиву для свиней — значить підеш рвати.

І байдуже, що вона жалить навіть крізь рукавиці.

Одного разу вони із сестрою вирішили схитрувати.

Нарвали зовсім трохи кропиви, зверху поклали кілька великих листків і щиро сподівалися, що тато нічого не помітить.

Помітив.

Подивився мовчки.

А потім усміхнувся тією усмішкою, після якої ставало зрозуміло: зараз буде урок.

— Замало.

І вони пішли рвати ще.

Удвічі більше.

Тоді це здавалося страшенно несправедливим.

Через багато років вона сміятиметься, згадуючи той день.

Бо саме тоді вперше зрозуміла: схитрувати можна. Але наслідки все одно доведеться прожити.

У їхньому дворі завжди кипіло життя.

Корова.

Свині.

Кури.

І кобила Маша.

Маша була особливою.

Розумна настільки, що іноді здавалося — вона розуміє людську мову.

Одного разу вони з татом їхали возом. Вона із сестрою дуже хотіли сидіти скраю, як дорослі.

Тато дозволив.

На повороті обох винесло просто під паркан.

Було боляче.

Хотілося плакати.

Але ще більше не хотілося, щоб хтось подумав, ніби вона слабка.

Тому вона мовчки витирала сльози.

І лише через багато років ця історія стала однією з тих, над яких сміється вся родина.
 

Вона майже ніколи не сиділа на місці.

Бігала босоніж по калюжах після теплого літнього дощу.

Лазила по деревах.

Будувала халабуди.

Ловила ряску для каченят.

Якщо потрібно було віддерти від ноги п’явку після купання у ставку — теж не проблема.

Мишей вона не боялася зовсім.

Ловила їх і приносила котам.

А ось темрява…

Темрява була зовсім іншою історією.

У дитячій уяві вона жила власним життям.

Здавалося, варто лише вимкнути світло — і з усіх кутків почнуть вилазити чудовиська.

Тому засинати вона любила лише тоді, коли знала: поруч є мама, тато або сестра.

Вона росла допитливою.

Настільки, що навчилася читати ще до школи.

Ніхто спеціально її не вчив. Вона просто сиділа поруч із сестрою, коли та робила домашні завдання. Спочатку слухала. Потім запам’ятовувала. А одного дня взяла до рук газету й почала читати.

Батьки здивовано переглянулися.

— Ти… читаєш?

Вона й сама не знала, коли саме літери перестали бути незрозумілими значками й склалися у слова.

Відтоді книги стали її найбільшим захопленням.

Вона перечитала майже всю дитячу літературу в сільській бібліотеці. Кожна нова книжка була окремою пригодою, а бібліотека — місцем, де можна було прожити сотні чужих життів.

Одного дня їй навіть подарували невеличкий подарунок як найактивнішій читачці.

Вона була щаслива.

Тоді ще ніхто не знав, що через багато років вона сама сидітиме за ноутбуком і намагатиметься написати свою першу книгу.

Вона любила мріяти.

Хотіла стати стюардесою.

Їй здавалося, що це найкраща професія у світі. Щодня бачити нові країни, чути різні мови, дивитися у вікно літака на хмари й знати, що попереду ще стільки незвіданого.

Вона любила малювати.

Писала дитячі вірші.

Вигадувала історії перед сном.

Іноді їй снилися цілі сюжети, які вона потім довго прокручувала в голові.

Можливо, саме тоді й народилася її любов до історій.

Вони не жили багато.

Грошей завжди бракувало.

Мама працювала, як могла, але в селі це не означало стабільний заробіток.

Новий одяг купували рідко.

Часто доводилося доношувати речі після старшої сестри.

Вона ніколи не влаштовувала через це істерик.

Розуміла, що так треба.

Та, як і будь-якій маленькій дівчинці, їй іноді дуже хотілося мати щось нове.

Лише своє.
 

Найбільше вона мріяла про велику енциклопедію.

Товсту.

Гарну.

Таку, яку можна було б гортати годинами.

Перед днем народження мама запитала, що подарувати.

Вона не вагалася ні секунди.

— Енциклопедію.

Їй здавалося, що це найкращий подарунок у світі.

У день народження вона нетерпляче відкривала пакунок.

Всередині лежав светр.

Вона розплакалася.

По-дитячому щиро.

Не тому, що светр був поганий.

А тому, що це була не її мрія.

Мама тоді сказала:

— Тобі має бути соромно. Светр зараз потрібніший за книгу.

Лише через багато років вона зрозуміла, чому мама так відповіла.

Коли грошей вистачає лише на необхідне, вибирають не між хорошим і поганим.

Вибирають між потрібним і тим, що може зачекати.

Енциклопедію вона купила собі вже дорослою.

Не тому, що дуже була потрібна.

А тому, що хотіла нарешті виконати мрію тієї маленької дівчинки.