Безмежне щастя

Артем стояв кілька секунд, ніби не вірив почутому.
- Вона… що зробила? - голос зірвався.
- Подала заяву. Сказала, що це остаточно, - відповів керівник спокійно, навіть трохи співчутливо. - Не знаю, що між вами, але… здається, це не лише робочі причини.

Артем не чув решти слів. Він просто розвернувся і вийшов. У голові шуміло від люті, страху, безсилля. Він сам усе зруйнував. Сам створив цю плутанину. І тепер мав виправити. У коридорі ще чувся віддалений гомін, але для нього все завмерло. Він ішов швидко, майже біг, не думаючи ні про що, окрім одного - він не дозволить їй зникнути знову.

На вулиці знову йшов дощ, як того дня, коли вони вперше сховалися від зливи під верандою лісового будинку. Холодні краплі стікали по його обличчю, змішуючись із гарячим диханням. Він сів у машину, завів двигун і натиснув на газ. У телефоні світилася її адреса. Він не мав права вагатися.

Коли він дістався її будинку, дощ перетворився на справжній водоспад. Він вибіг з машини, не взявши навіть парасолі, і кілька разів постукав у двері. Жодної відповіді. Потім — ще раз. І ще. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Інна. Вона, здається, не помітила його і не чула стуку в двері. Її обличчя було задумане, а рукою вона тримала велику валізу. Вона застигла, побачивши його.
Її очі знову були сповнені здивування, болю і ще чогось, схованого дуже глибоко.

- Що ти тут робиш, Артеме? -  її голос був тихим, але рівним.
- Пояснюю, - він ковтнув повітря, намагаючись говорити спокійно. - Тільки дозволь мені. Одну хвилину.

Вона відступила на крок, не запрошуючи, але й не зачиняючи дверей. Він увійшов. Вода стікала з його одягу на підлогу.

- Ті повідомлення… -  почав він. - То моя сестра.
- Сестра? - у її голосі змішався сарказм і недовіра.
-  Так, - він зробив крок ближче. - Вона писала, бо вся родина приїхала на свято. Я просто не встиг пояснити.  А про роботу і фірму я хотів сказати тобі все дорогою додому, але… коли я вийшов з душу, тебе вже не було.

Інна дивилася мовчки.
 

- Я думала, ти просто вирішив погратися, - нарешті прошепотіла. - А потім, коли побачила тебе в офісі… Я не знала, як реагувати. Це було… занадто.

Він зробив ще крок уперед.
 -  Я не грався. Ні з тобою, ні з тим, що відчуваю.  - Його голос зірвався. — І, можливо, я зробив помилку, не сказавши все одразу, але я не хочу втрачати тебе вдруге.

Тиша. Лише дощ бив по шибках. Він уже хотів опустити руки, коли побачив, як вона видихнула й повільно підійшла ближче.

- Якщо це правда… -  сказала вона, не піднімаючи очей. -  Доведи. Не словами.

Він підійшов ближче. Узяв її руки холодні, тремтячі.
- Добре, - тихо сказав він. - Тоді дозволь мені просто залишитися. Не як власнику компанії. Не як випадковому знайомому. Як чоловіку, який… боїться без тебе.

Вона підвела погляд.
У куточку губ з’явилася тінь усмішки.
- Ти весь мокрий, - сказала вона тихо, ледь чутно.
- То пусте, - відповів він. - Головне, що я нарешті тут.

Вона зробила крок йому назустріч. иЇї пальці торкнулися його обличчя, а потім  губ. Дощ за вікном став тихішим, і все довкола ніби завмерло. Вони просто стояли в тиші, відчуваючи, як усі слова стають непотрібними. Пізніше вони сидітимуть удвох біля каміна. На столі - дві чашки гарячої кави. Інна засне на його плечі, а Артем, дивлячись на полум’я, вперше за довгий час відчує, що вдома.